Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

— Ні, — мило посміхнулася дівчина. — Щоб застрелитися. І вам допомогти легко померти.

— Жарт? — натягнув я у відповідь не менш милу посмішку.

— Ні… — труснула кучерями провідниця. — Повірте, якщо Тірексам вдасться вдертися у вагон, ви самі благатимете про швидку смерть.

— Трясця… — пискнула вражено Ніка.

— О, не турбуйтеся, — заспокоїла її стюардеса. — За всі часи існування транспортної мережі, подібні випадки ставалися всього чотирнадцять разів. Це менше ніж один раз на вісім років. Тож, теорія ймовірності на нашому боці. А зараз, прошу вибачити, мушу вас на якийсь час залишити.

Я, можливо, і ще б про щось запитав, але саме в цю мить потяг здригнувся, заскреготів траками, а видима у віконці частина Купола гойднулася і попливла назад.  

«Вітаємо. Ви виконали перше завдання в ланцюжку завдань «А що назовні?». Нагорода — комплект НЗ космодесантника, поміщена в інвентар. Вам доступне друге завдання: «Щасливої дороги». Доберіться до місця першої пересадки. Нагорода — 200 пунктів досвіду вам і 100 — супутнику. 10 золотих кредитів».

— Поїхали… — промовила неголосно Ніка і притислася до мене. — От і все… Ми зробили вибір…

— Ну, свій вибір ти зробила, коли погодилася вийти за мене, — гмикнув я. — Усе інше, лише наслідок.

— Ну і нехай, — потисла плечиками дівчина. — Я ні про що не жалкую.

— Я теж… До речі, маю похвалити тебе за передбачливість. Пощастило мені з такою розумницею.

— Ти про що? — зацікавилася Ніка.

— Що не брала квиток на весь маршрут, а лише до першої пересадки. Знаєш, я не з вибагливих, але майже три тижні в оцьому пеналі… Не знаю чи витримав би. Ні… Кілька діб ми б з тобою не нудьгували за зачиненими дверима… — цмокаю наречену у вушко. — Але ж не три тижні поспіль.

— Слабак… — пирхнула дівчина. — А я думала, що виходжу заміж за хлопця зі сталевими м’язами і витривалістю андроїда.

— Ну… — розводжу руками. — Бачили очі, що купували. Товар поверненню не підлягає…

Ніка засміялася і потягнулася до мене губами.

— Перепрошую, якщо перешкоджаю… — перервав поцілунок голос стюардеси. — Я можу зайти пізніше.

— Швидко ви… — неохоче відриваюся від губ нареченої.

— Виявилося, що третій пасажир досвідчений мандрівник. Комівояжер… — немов вибачаючись, злегка посміхнулася провідниця. — Тож я можу приділити вам більше уваги. Ви дозволите? — вона вказала на стільчик.

— Звісно… До речі, як вас звати?

— Надія… — дівчина вмостилася на стільчику. І я мав змогу вчергове оцінити завбачливість подруги. В тісняві кубрику її коліна майже впиралися в коліна Ніки. А якби ми сиділи по-іншому…

— Я — Макс. А мою наречену звати Вероніка. І одразу перше запитання... Як нам подати заявку на одруження?

— Що? — мигдалеві очі провідниці збільшилися чи не вдвічі.

— Заявку на одруження… — повторив я. — Ще ж можливо?

— Так! Звісно! — мало не підстрибнула на стільці дівчина. — Це я з несподіванки розгубилася. Прошу вибачити… Це неймовірно! Роди нам якось доводилося приймати. Похоронів кілька теж було. Дні народжень, звісно, не раз відмічали… Але весілля — вперше. І не лише у нас. Ви будете першою парою на планеті, яка одружилася в бронеході! Ммм… — Надія аж очі від задоволення заплющила. Так, наче йшлося про її власне весілля. — Дякуємо… Обіцяю, наша бригада зробить усе, щоб ця подія стала для вас незабутньою.

— Це все приємно… — подала голос і Ніка. — Але ви так і не відповіли: що потрібно зробити для реєстрації шлюбу?

— О, не турбуйтеся! — підвелася провідниця. — Я зараз сходжу за бланками. Ви їх заповните, а я завізую у командира потягу. Потім відправлю повідомлення у службу реєстрації актів громадського стану. А на найближчій станції передам і документи. Посвідчення ви отримаєте у нас, як тільки усі формальності будуть завершені. Тобто, дня через два. Ми якраз матимемо зупинку в К-017. 

— Дякую…

— Ой! Мало не забула… А обручки у вас є?

— Обручки? — перепитав я розгублено, бо про цей атрибут весільного обряду навіть не подумав.

— Нічого страшного, — заспокоїла мене Надія. — Ми можемо виготовити їх для вас. От тільки… золото потрібне. Можна, звісно, і з іншого сплаву… — додала поквапно.

— Не треба. — Я сунув руку в кишеню і виклав на стіл три золотих кредити. — Досить?

— Так… — провідниця акуратно взяла дві монети, а третю відсунула набік. — Цілком.

— А оплата за роботу?

— Нехай це стане весільним дарунком від нашої бригади, — посміхнулася Надія. — Про таку нагоду для свята лише мріяти можна.

— До речі… — не втерпів я. — Як ви витримуєте все це? Мені лише від думки, що в такій тісняві доведеться провести кілька діб, уже моторошно. А ви ж тут роками днюєте і ночуєте.

— Ну, по перше, — не роками, — відверто відповіла Надія. — Повний маршрут розрахований на півтора-два місяця. Потім ми зупиняємося на десятиденну профілактику. При цьому модуль для стоянки обираємо самі. І поки наш Бронек проходить техобслуговування, маємо змогу відпочити. Кіно, ресторани, дискотека, арена… Увесь набір розваг, на які лише стане грошей і буде бажання. Так що потім аж мріється про тишу та спокій. Ну, а по-друге, — бронехід, це не робота. Це наш дім… Уся бригада — одна сім’я. Тут уся моя родина. Окрім дітвори і старих. Ми так живемо. Хтось — під захистом куполів, а хтось — під бронею і на гусеницях.