Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 45

Під ребрами щось болісно коле. Уявляю як Каріна, тендітна, ніжна, відчуває свою самотність у цьому світі. Нікому не потрібна, всіма зраджена. Горло стискає так, що хапаюся за нього рукою.

Не заслуговує вона на це. І я такий же козел, як Вадим. Використав і пішов далі. Гидко від себе самого.

- Вона ж твоя сестра, Васю, - дивлюся на ту, яка стільки років тому поневолила мій розум.

- Сестра, і? Нік, вона все отримувала на блюдечку з цукровою присипкою. Вона жила з матір'ю та багатим вітчимом. А я виживала в дитячому будинку з тарганами, билася за кусок черствого хліба. Вона втекла, бо їй там щось не сподобалося, і що? Відразу знайшла Адріана, який забезпечив їй королівське життя! Він їй ніхто! А забезпечив краще за дочку! – очі зло виблискують, на небі з'являються плями. - А я вигризала сама собі шлях нагору. Не розповідай мені про родинні почуття. Карінка завжди буде у шоколаді.

- Її вітчим був страшною людиною. Я його знав. Втекла вона з пекла. Її мати вбили. Вашу матір, Васю. І ти не могла цього не знати, Каріна точно тобі розповідала, - ком в горлі тільки розростається, душу ніби хтось іржавими цвяхами дряпає.

- Матір? Микитка, не сміши. У мене немає матері. Мати не кидає дитину.

– Матері сказали, що друга дівчинка не вижила. Вітчим постарався, – навіщо я її переконую? Це ж безглуздо.

- Брехня. Хотіла б знайшла! Але вона поховала чоловіка та одразу вчепилася за багатенького мужика. З двома доньками міг не взяти, от мене і позбулася. Або ж разом прибили мого тата. Тут я вже не знаю, - каже зло. Дитячі образи її не відпустили.

- Васю, я особисто там був і бачив багато чого.

- Ой, ще її захищаєш! - пирхає. - Не дратуй мене. Краще покажи мені сина!

Веду її до дитячої. Із сином зараз Ельвіра. Повертає голову до Васі, обличчя миттєво кам'яніє, у погляді зневага.

- Привіт, Маріку! – Василіса виставляє вперед плюшевого ведмедя.

- Він Марк, - поправляю.

- Мені Марік більше подобається, - тягне до сина руку. – Знаєш хто я?

- Неприємна тітка, - пацан морщить ніс.

- Мама я твоя! Нік, – підвищує голос. - Ти дитиною зовсім не займався? Чого він невихований такий!

- Криклива тітка, - промовляє син.

- Мама я твоя, Маріку! - повторює з натиском.

- Ні, - крутить головою.

- Подивися, якого гарного ведмедика я тобі принесла, - тицяє дитині іграшку мало не в обличчя. Вчасно встигаю перехопити ведмедя, інакше він упав би на дитину.

- Беее

- Синку, ти чого, - намагається мило посміхнутися.

- Страшний, - показує пальчиком на ведмедя. – І ти страшна.

- Я… як… ти… – хапає ротом повітря. - Микито, скажи йому!

- Що сказати? – знизую плечима.

- Що я його мати, мене треба любити!

- Васю, «Треба» не працює. Він не може полюбити тітку, яка раптом з’явилася на порозі.

– Я його мати! – репетує так, що у мене у вухах дзвенить.

Хапаю її за руку.

- Швидко замовкла! Не смій лякати мені дитину.

- Геть! - Марк смішно стискає губи, піднімає голову до гори та робить максимально серйозний вигляд.

- Ішла б ти, Васько. У мене рука важка, не стримаюся, боляче буде, - видає Ельвіра.

Василіса підстрибує на місці. Відступає назад.

- Вона божевільна! З моєю дитиною сидить хвора на голову стара! Микитко, що ти влаштував?! - вибігає з кімнати.

Іду за нею слідом.

- Ти чекала, що він одразу почне тебе обіймати? Вась, він тебе вперше в житті бачив, - але вона мене вже не чує.

Вхідні двері відчиняються і Василіса ледь не налітає на Славу, яка увійшла. Так, подруга має ключі від моєї хати.

- Микито, так у тебе гості! – Слава цокає язиком.

– Ти чого прийшла? Тобі тут не раді, у нас із Микитою сімейний вечір, - заявляє Василіса та перегороджує Славі дорогу. Стоїть, уперши руки в боки.

- Як цікаво. Я так вчасно зайшла, – Слава посміхається фірмовою зміїною посмішкою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍