Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 46

- Зачини двері з того боку! - Василіса різко до мене притискається, вигинається, проводить губами по щоці.

Скільки років я про це мріяв? Вона до мене приходила у снах, вона бентежила мій розум та мучила серце. А зараз до того запаху, від якого я дурів, скільки себе пам'ятаю, домішується неприємний запах нещирості.

Вона хоче втерти носа Славі, тому і грає чергову роль. Не відчуваю я її тяжіння, хоча моє тіло і відповідає, в руках тремтіння від бажання обійняти її у відповідь. Але я пригнічую цей порив… відсуваюсь.

- Заходь, Славо, - посміхаюся подрузі.

– Що? Микитка! - Надуває губи. Я думала, ми зараз… ммм… ти розумієш…

- Не розумію, - повертаюся та йду до вітальні.

Щось незрозуміле зі мною відбувається. Ті почуття, які я плекав, оберігав, та, за якою я висихав, страждав і не уявляв нормального існування, все змінюється, набуває іншої форми. Тепер дивлюсь на неї інакше.

- Микитко, ти зовсім зі своїми в'язницями відвик від жіночої ласки, - граціозно йде за мною слідом.

- Він відвик від продажних баб, - промовляє Слава.

- Микитааа, прожени її! – стогне Вася. - Вона нам заважає! Я хотіла тобі так багато сказати!

- Ти хотіла розповісти, як тебе вигнав твій коханець, і ти вирішила згадати про Ніка та Вадима? – Слава стоїть, схрестивши руки посеред кімнати, у її очах бачу тріумф. Саме з таким виразом вона знищує ворогів.

- Не неси нісенітниці! - Вася пирхає, нижня губа тремтить.

- Здається, ти своєму коханцю наставила роги, і тому була послана на три веселі літери.

- Зміюка підколодна! Та що ти знаєш!

– Денис Котлярів, мільярдер на півночі країни. Ти запаморочила йому голову, він допоміг тобі втекти від Лева. Хотів створити сім'ю. Але ти завагітніла від його конкурента, зробила аборт і тепер не можеш мати дітей. Ось згадала… тільки навіщо тобі діти, Васю?

– Мене змусили зробити аборт! Мене зрадили! – Василіса аж багряніє від гніву. – Не перекручуй! За мною йшло полювання! Мені треба було виживати! Я ніколи не забувала Микиту! А ти йому не потрібна! От і хочеш мене зганьбити! Дорогий! – висне у мене на шиї. - Не слухай цю маразматичку!

- У тебе не залишилося варіантів, грошей теж, ось ти і повернулася, - Слава дивиться на неї з таким виглядом, наче тільки-но каблуком роздавила комаху.

- Це все брехня, Нік! - намагається поцілувати мене в губи.

Відсуваюсь. Уважно вдивляюсь у обличчя Слави. Вона зміюка, і сама не раз влаштовувала такі махінації, що волосся дибки ставало. І при цьому зі мною вона брехати та підтасовувати факти не буде. Вірю їй.

- Тобі потрібні діти, щоб їх, а точніше, тебе забезпечували. На даний момент інших джерел доходу в тебе немає, - підсумовує Слава.

– Я люблю своїх дітей! Марік невихований, але чудовий малюк.

- Марк. Він Марк, Вася, – роблю крок назад.

Дивлюся в її небесні очі, в те небо, яке вважав своїм, там я літав, там бачив щастя, а зараз там в'язка трясовина, і блакитний колір уже бачиться інакше. Це не небо… я не можу розправити крила.

- Ой, яка різниця, - махає рукою. - Він ще маленький, виховаю, і буде, як шовковий.

Навіть не відповідаю їй. Безглуздо це. Про яке небо йдеться? Якщо переді мною пластмасова лялька, і небо фальшиве, і запах, і повітря.

Найцікавіше, слухаючи розповідь про її коханців, мені не боляче. Ось ні краплі не зачіпає. Ось у цьому шок. Скільки їх було, хоч сотні. Все одно. Абсолютно.

Куди поділося моє кохання? Адже я думав це раз і на все життя.

– Щасливо, потім зателефоную, – Слава повертається та йде до виходу.

- Що ти хотіла? Навіщо приходила? – питаю подругу.

- Це зачекає. Тобі зараз з іншим треба розібратися, - чую хлопок дверей.

- Микитко, все не так. Вона мене оббрехала! - надуває губи Вася.

- Васю, це не має значення, - відповідаю байдуже.

- Ти подумай ось про що! Тільки я ставилася до тебе як до людини. А вони всі тебе птахом прозвали. Всі об тебе ноги витирали. А я тебе кохала! Навіть зраду з цією тобі готова пробачити. Ми багато помилок наробили, але може настав час все забути, - спокусливо посміхається, спину вигинає, стріляє очима… пластмасовими очима…

- Ти ж дала мені це прізвисько.

- Я… а, ой, – відмахується рукою, – Не пам'ятаю…

- Ти писала у листах чому.

- Не вистачало мені ще всілякі нісенітниці пам'ятати, - пирхає.

- Я думав, у цих листах ти мені душу відкривала, - пробую знайти в небесних очах хоч щось, від чого божеволів.

- Ось і впізнаєш мою душу. У тебе зараз буде достатньо часу, - відкриває рота та облизує губи.

- То ж чому Ворон?

- Ти Микита! Дурне прізвисько! Воно мене бісить! Це минуле! А я хочу бути з тобою тут і зараз! Ідемо, Микитооо! – протягує мені руку.

Підхоплюю її на руки.

Її очі спалахують штучним блакитним світлом. Вона обвиває мою шию.

- Микито, ми будемо такі щасливі! – шепоче мені на вухо.

Відчиняю вхідні двері та ставлю її на ноги за поріг.

- Не буває щастя, оповитого брехнею, Васю, - зачиняю двері.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍