Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 26

ФЕЛІКС

– Розмова є, – я загороджую дорогу Денису. Кручуся тут, чекаючи його появи вже хвилин десять. Очі все прогледів, боячись його пропустити. Не можу довго стояти на одному місці. Не моє це.

– У тебе? До мене? – він і оком не веде. Тільки здивування від несподіванки моєї раптової появи перед його очима.

– Що, не очікував? – я надаю своєму голосу зневажливості.

– Слухаю, уважно. Не можу відмовити однокласнику в спілкуванні, – з іронією та усмішкою він, ніби робить мені послугу.

– Що в тебе з Поліною?

– Ось воно що. А ти тут яким боком? 

– Таким, як треба. Відповідай, – наполягаю я.

– У принципі жодної таємниці тут немає. Мені Поллі подобається і я цього не приховую, – Денис відверто зізнається в симпатії до моєї зубрилки. – Але мені, здається, запитання твоє недоречне.

Душу заповнила гіркота, прямо дерло в горлі. Руки чомусь затремтіли. Виявляється – вона йому подобається, – яке в нього є на це право? 

– Залиш її в спокої, – нарешті я наближаюся до суті. 

– І з чого ти вирішив, що я тебе послухаюся? Я, наскільки мені відомо, не завдаю їй жодного занепокоєння. Це стосується тільки мене і її. Ми й так із нею вже нарізно сидимо на уроках. Це, що твоїх рук справа?

– Я тебе попереджаю. Ти що оглух? – я починаю засукувати рукава сорочки. Хочу дати йому зрозуміти, наскільки я налаштований рішуче й агресивно. Давати йому роз'яснення і відповідати на запитання не входить у мої плани. Бач ти, який вишукався.

– Дуже треба мені стирчати тут із тобою. Не хочеться, – Денис має намір обійти мене і йти далі у своїх справах.

Мені здається, що я зараз лопну від злості. Терпіння закінчується. Я хапаю його за лацкани піджака і, струшуючи, відштовхую до стіни будинку, біля якого ми стоїмо. 

–Прибери свої руки, придурок! – він намагається відчепити мої руки від себе. – Відв'янь, треба ж прив'язався, як п'явка!

– Не смій до неї торкатися, ти зрозумів мене? – я продовжую його утримувати, загрозливо дивлячись у його очі.

– Не вказуй мені що робити. Наставник клятий, вишукався, – обличчя Дениса багровіє від напруги під час опору зі мною. – Ми з нею були вчора в кафе і круто час провели.

– Це було вчора й востаннє, відлипни від неї. Ти мене зрозумів? – намагаюся донести до його дурної голови свою вимогу.

– Та зрозумів я, зрозумів, заспокойся вже, я не ідіот. Ти закохався в неї – ось що я зрозумів. Тільки шансів у тебе немає. Вона тебе терпіти не може! Ти рідкісна нікчема, Павленку!

В очах темніє. У вухах б'є набат, а серце пускається навскач. Я відпускаю його, розвертаюся і йду геть...

– Вона тебе все одно не любить, і не полюбить ніколи, – навздогін мені летять слова Дениса. – Ти дістав її своїми витівками. Вона багато разів мені скаржилася, що їй нестерпно терпіти тебе і як вона мріє вже закінчити одинадцятий клас, щоб тільки тебе більше не бачити!

Жорстко, хльостко, як ножем по серцю. Зубрилка справді могла так говорити про мене? Хочеться думати, що він це все вигадав, спеціально, щоб сильніше мене дістати. Але не полишає думка, що він стирчить поруч із нею за будь–якої зручної нагоди. А мене... Мене вона терпіти не може. Придурком називає.

У неї є підстави так ставитися до мене. Тож, найімовірніше, він каже правду. Тільки одна справа, коли ти допускаєш це у своїх думках, а інша, коли тобі це кидають в обличчя.

Раніше мені все це було фіолетово. А чому ж останнім часом я так реагую болісно? Ні, треба зібрати себе до купи. 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍