Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

відбувся суд над студентом Київського медичного інституту Я. В. Гевричем.

Він отримав 5 років таборів суворого режиму за «антирадянську націоналістичну пропаганду й агітацію».

Закордонне радіо повідомило, що Дзюбу арештували. Я прийшов До нього на роботу. Він сміявся — цілий день телефонують з усього Києва і навіть зі Львова, все перевіряють.

— Переплутали, мабуть, зі Світличним.

*

23 березня 66-го року я дізнався від одного товариша, пов’язаного з міліцією, що 25-го буде новий суд — над О. Мартиненком, І. Русі-ним і Є. Ф. Кузнецовой).

Повідомив Дзюбі. Він не повірив, бо рідних і свідків у справі на суд ще не викликали. Довго довелось переконувати, що відомості достовірні.

Вранці’25-го біля будинку суду зібралось чоловік 15. З деким я вже був знайомий раніше. Були поети Л. Костенко, І. Драч, Л. Заба-шта (дружина чиновного поета А. Малишка), критик Є. Сверстюк, письменник-фантаст О. Бердник, дружина Івана Світличного, українського перекладача й критика, якого також арештували у 65-му році, але чомусь не приставили на суд.

Біля дверей суду стояла міліція і нікого не пускала. Почалася дискусія — по якому праву не пускають до залу, адже за законом суд відкритий.

Міліція не могла хоч щось пояснити. Посилались на постанову суду.

П’ятеро-шестеро осіб пішли до Прокурора республіки. У приймальні сиділо багато людей. Вийшла стара жінка, плаче: секретар до прокурора не пропустила, тому що бабця не змогла до пуття пояснити, навіщо їй треба до аж такого високого начальства. Секретар вийшла слідом за нею, вичитуючи їй за безголовість. Побачила нас і запитала, в якій ми справі.

Дзюба пояснив, що ми із Спілки письменників і що нам треба потрапити на суд над нашими товаришами. Секретар широким жестом запросила до себе, без черги: письменники як-не-як, інженери людських душ.

— Ваші товариші по-звірськи вбили когось?

Всміхається співчутливо.

— Ні.

— А!? Зґвалтування малолітньої??

— Ні.

— Тоді що ж?

Далі ласкаво всміхається…

— Стаття 62-а Кримінального кодексу.

Почала шукати статтю. Усмішка змінилась на холод, гнів.

— Антирадянська пропаганда й агітація?!

Стали їй пояснювати, що звинувачення брехливе, бо таке вже було в ЗО-х і 40-х роках, що за законом суд за цією статтею не може бути закритий, що ми маємо право бути на ньому присутніми.

Секретар попросила на якийсь час вийти — вона зателефонує до начальства.

До мене підійшла Забашта і почала дорікати мені за мою російську мову. Я терпляче пояснив, що жив у Киргизії, Одесі і Києві, у місцях, де майже не чути української мови, і тому мені важко розмовляти по-українськи.

— Але ж ви українець?

— Так.

— Значить, ви маєте говорити рідною мовою!

— Але ж не в цьому найголовніше, найголовніше у боротьбі з переслідуванням за думку.

Суперечка обірвалась, бо нас викликала секретарка. Вона пояснила, що суд за законом закритий, що прокурор зайнятий, і що треба піти або до Макогона, або до Гапона — обласного начальства з питань прокурорського нагляду.

Прізвище «Гапон» викликало невеселий сміх. Ліна Костенко саркастично нагадала «Процес» Кафки.

Вийшли ні з чим. У мене знову вчепилась Забашта.

Підійшли до будинку суду. Міліціонери стояли тільки біля дверей до залів, де проводяться судові розгляди. Скориставшись цим, ми рвонули на сходи, що вели до обласного прокурора. Підбігли двоє міліціонерів.

— Громадяни, ви куди?

— До прокурора.

— Тут присутствен! місця.

Від словосполучення «присутствен! місця» повіяло сивою давниною, царськими часами.

Я прокоментував:

— Ну от, швидко вже міліція буде називатись жандармерією, а КДБ — охранкою.

Дзюба заявив міліціонерам, що нам сказали, що вхід до обласного прокурора завжди вільний.

Міліціонери потупцювали і заявили, що викинуть надвір:

— Є вказівка вас не пускати.

При цьому чомусь показав на мене.

— Ay вказівці є моя фотографія? Звідки ви знаєте, що саме мене не можна пускати?

— Всіх вас заборонено пускати.

Ми все-таки прорвались до прокурора.

Дзюба запитав:

— Чому нас не пускають? Що за вказівка не пропускати нас до прокурора?

— Як це не пускають? Навіщо ви обманюєте? До нас всіх мають пускати.

У двері заглянув міліціонер.

— Та ось він каже, що була вказівка не пускати. Так же ж?

Міліціонер підтвердив.

— Мабуть, вказівка від іншого відомства. Чого ви хочете?

— Нас не пускають на суд за 62-ю статтею. На яких підставах суд закритий?

— Згідно з законом.

— Але в законі сказано, що суд закритий тільки у трьох випадках: якщо є небезпека розголосити державну таємницю, якщо суд над підлітком, якщо справа про сексуальну розпусту. Чому ж закрили цей суд?

— У законі сказано, що рішення про закритість суду приймає суд.

— Але тільки на підставі закону, тобто лише у трьох випадках. На яких же підставах…

— На підставі закону…

— Але ж у законі…

— На підставі судової постанови.

— Але ж…

Зациклились.

Дзюба запитав:

— Отже, суд закритий?

— Так.

Знову по колу: закон — судова постанова — закон.

Зненацька істеричний крик Л. Забашти:

— А чому ви розмовляєте з нами російською?

— Я росіянка.

— Але ж ви на Україні. А Ленін сказав…

Дзюба прошепотів до мене:

— Господи, оце з такими дурепами (каюся, Дзюба, здається такої вульгарної термінології не використовує) доводиться мати справу…

Я кивнув головою — її хвилює, якою мовою розгортається абсурд «Процесу», а нас — доля живих людей.

Розгорілась дискусія про ленінську українізацію адміністративного апарату.

Нарешті нас попросили вийти.

Вийшли всі і підійшли до входу в будинок суду. Міліція вже не пускала в саме приміщення.

Підійшов поет Драч і почав розповідати зміст кінофільму «Перед судом історії». Це фільм про знаменитого «крайнього правого» монархіста Шульгіна, що був лідером правих у Державній Думі, потім одним з діячів Добровольчої армії Денікіна, потім учасником антирадянських змов. Шульгіна грає… сам Шульгін.

У фільмі відбувається суперечка між білою ідеєю Шульгіна і червоною — старого більшовика.

У ході суперечки показують епізоди історії, і Шульгін під тиском історичних фактів поступово здається.

Але як! Наприклад, визнаючи, що Ленін врятував Росію, він сумує за тим, що втратили Фінляндію, Польщу. На поверхні фільму — капітуляція білої ідеї перед червоною, а по суті — визнання білогвардійцем Шульгіним заслуг більшовиків перед білою ідеєю.

Після Другої світової війни Шульгін повернувся у СРСР і почав проповідувати правоту більшовиків, залишаючись прихильником єдиної і неділимої Росії, православ’я і т. д. Він не зрадив своїх поглядів, зрадили свої — наступники більшовиків. Оскільки проти основної, білої ідеї