Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тепер я в Карсі, куди прибув, щоб зібрати греків з усіх навколишніх сіл; у день мого прибуття курди зловили під Карсом одного нашого священика і одного вчителя та й підкували їх, як мулів. Перелякані люди набилися в дім, де я влаштував своє лігво. Чути було, як усе ближче й ближче б’ють гармати курдів. Усі прикипіли до мене очима, ніби я був годен урятувати їх.
Завтра я мав вирушати до Тифліса, але тепер, перед лицем небезпеки, сором виїжджати. Отже, залишаюся. Не сказати, що мені не страшно,— страшно, але ж і соромно. Так повівся б і «Воїн» Рембрандта; він би залишився, тим-то залишаюсь і я. Якщо прийдуть курди, то буде цілком природньо й справедливо з їхнього боку підкувати мене найпершого. Такого мулячого кінця для свого учня ти, мій учителю, напевне, не чекав.
Після довгої сварки в суто грецькому стилі, ми вирішили, що сьогодні увечері всі греки зберуться зі своїми мулами, кіньми, волами, вівцями, з дружинами й дітьми і на світанку всі разом вирушать на північ, а я йтиму попереду, немов той баран-вожак.
Патріархальне переселення народу через гірські пасма й рівнини з легендарними назвами. А я стану кимось на зразок Мойсея чи Псевдомойсея, який вестиме обраний народ до Землі Заповіданої, як ти називаєш Грецію. Звичайно, аби бути на висоті своєї мойсеївської місії, мені треба скинути куці гетри, з яких ти так кепкував, закутатися в овечі шкури й мати довгу, вицвілу, масну бороду і, що найсуттєвіше, двійко рогів. Та, на жаль, я не можу дати тобі такого задоволення: тобі легше примусити мене змінити душу, ніж одяг; на мені гетри, я чисто вибритий, аж блищу, як голяк, і неодружений.
Дорогий учителю, сподіваюся, ти отримаєш цього мого листа, цілком можливо, вже й останнього. Хто знає, як воно буде. Я не вірю в таємничі сили, які нібито захищають людину, а вірю в сліпі сили, що б’ють наліво й направо, не маючи ні зла, ні мети, і вбивають кожного, хто підвернеться їм. Якщо я піду з цього світу (кажу «піду», аби не вживати точного слова, але ти все одно тремтиш, та й Я тремчу), отож, якщо я піду з цього світу, то будь здоров, дорогий учителю! Незручно мені казати, але треба: я дуже люблю тебе».
А нижче олівцем, поспіхом:
«P. S. Угоду, яку ми уклали на пароплаві, коли я відпливав, я пам’ятаю; якщо доведеться мені «йти», я тебе повідомлю, хоч би де ти був, знай і не тремти».
Минуло три дні, минуло чотири, минуло й п’ять, а Зорбас не з’являвся.
На шостий я отримав довгожданого листа, ціле послання. Було воно написане на запашному рожевому папері й завершувалось малюнком: серце, наскрізь пробите стрілою.
Я дбайливо зберіг його і ось наводжу тут з усіма розсіяними по ньому пишнотами «істинно грецького» стилю: я причесав лише його зворушливу орфографію. Зорбас тримав ручку, як тесло, натискав так сильно, що в багатьох місцях папір прорвався, а подекуди на ньому роями сиділи чорнильні плями.
«Дорогий хазяїне, пане капіталісте!
Найперш мені йдеться про те, щоб довідатися про благополучність вашого здоров’я, далі поспішаю повідомити вам, Що й ми слава богу, почуваємося чудово. До мене вже віддавна стало доходити, що я з’явився на світ не конем і не волом: лише тварини живуть, щоб тільки їсти. Аби уникнути наведеного вище звинувачення, я день і ніч творю роботу, ризикую своїм хлібом заради самої ідеї, перевертаю прислів’я й кажу: «Краще журавель у небі, ніж синиця в руці».
Багато є патріотів, які нічого через свій патріотизм не втрачають, я ж не патріот, але втрачаю на цьому; багато хто вірить у рай і тримає напоготові віслюка, я ж не маю віслюка, я вільний і не боюся пекла, де мій віслюк здох би, і не сподіваюся на рай, де мій віслюк розкошував би у стайні. Я неосвічений, не знаю, що і як сказати, але ти, хазяїне, розумієш мене.
Багато хто боїться марноти, я ж її переміг. Багато хто розмірковує, я ж не маю потреби розмірковувати. Я не радію добру і не нарікаю на зло; коли б я дізнався, що греки взяли Константинополь, то для мене це було б так само, ніби турки взяли Афіни.
Коли з цієї моєї писанини тобі видасться, що я дійшов старечого віку, напиши мені про це. Я гасаю по крамницях Кастро, щоб купити сталевий канат для нашої канатної дороги, і сміюся. «Чого смієшся, куме?» — питають мене. Але як їм пояснити! А сміюся ж я тому, що з доброго дива саме в ту мить, коли простягаю руку попробувати, чи добрий канат, мені спадає на думку: «І що воно таке — людина? Чому вона з’явилася на світ і для чого?... Я гадаю, ні для чого. Адже все одно: маєш ти жінку чи не маєш, чесний ти чи підлий, бей чи чорнороб, різниця лише в тому, живий ти чи мертвий. Як забере мене бог або чорт (Ну, що тобі сказати, хазяїне? Мені здається, що це однаково), я здохну, стану смердючим трупом, загиджу світ, і тоді цей світ буде змушений закопати мене, аби не задихнутися.
А тепер, до речі, запитаю тебе, хазяїне, про одну річ, якої боюся — іншого не боюся нічого — і яка не дає мені спокою ні вдень, ні вночі: мене страшить, хазяїне, старість, будь вона проклята! Смерть — то пусте, просто дмух! і згасла свічка, але старість — це великий сором.
Я вважаю за дуже великий сором зізнатися, що вже постарів, тож і викидаю всілякі коники, аби ніхто не розібрав, що я вже старий: вистрибую, витанцьовую, нирки мені болять, а я знай танцюю, п’ю, голова макітриться, все навколо крутиться, та я тримаюся з усієї сили, мовби нітрохи не сп’янів. Упрію, стрибну в море, охолону, хочеться мені прокашлятись — кахи! кахи! — аби полегшало, але я соромлюся, заганяю кашель назад — ну от сам скажи, ти хоч коли чув, щоб я кашляв? І не тільки тоді, коли я на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.
