Читати книгу - "Знахар, Міхал Шьмеляк"

вибухне пекло, і місцева поліція не матиме жодної хвилини, щоб віддихнути. Ймовірно, перед будинком Зенобії розгорнеться цілий журналістський табір.

Важку атмосферу перервав звук приходу смс на телефоні Кшисєка. Він швидко перевірив, в чому справа, і на його обличчі з'явилася посмішка.

– Вероніка, завезеш мене сьогодні в одне місце?

– Далеко?

– До Жешува. Там сьогодні повинен бути один мій знайомий професор, у мене є до нього справи, він буде тут, можливо, годину.

– Ну чому б і ні, – ледь помітно посміхнулася вона. – Але через годину. Дай мені подумати, ми все ж-таки їдемо в місто.

– По дорозі я хотів би також заглянути до будинку Зенобії.

– До її дому? Для чого?

Її очі зробилися дуже великими, і жінка аж підскочила на ліжку. У цей момент її халат трохи розійшовся, і хлопець побачив стрункі груди та шматочок ніжно-рожевого соска. Він не хотів туди дивитися, робив усе, що міг, але боротися з цим було так само безнадійно, як протистояти татарській навалі. Ну а його вірний приятель, захований під ковдрами, мабуть, сьогодні не матиме вихідного, його чекає доля автобусного пасажира – стояти цілий день.

– Я був там вчора, але не закінчив огляд.

– Огляд? Я не розумію.

– Ми вважаємо, що Зенобія та журналіст були пов'язані, тобто їхня смерть. Я, Якуб і Генрі.

Він нарешті випалив це. Хай йому біс, щонайбільше, він отримає від хлопців. Дівчині в халаті і з спокусливими грудьми розповідають все… і все.

– Ага, — відповіла вона.

І все. Лише це, хоча він очікував іншої реакції, обурення, можливо, глузування над їхньою грою в слідчих.

– Ну, коли я був там учора, – продовжував він, – Квасек мене прогнав. Проте мене щось непокоїть, мені треба ще раз побачити ті фото, що були на її комоді. Я міг би їх сфотографувати вчора, а зараз міг спокійно подивитися на них на ноутбуці. Облажався.

– В тебе передчуття? – запитала Вероніка з легкою посмішкою. – Мабуть, це те, що характеризує найбільших детективів. Передчуття вирішують найскладніші головоломки.

– Не смійся з мене, я не прикидаюся детективом. Це просто розвага для хлопця з пухлиною мозку. Якщо завтра з’являться ці журналісти, я більше в цей будинок не зайду. Сьогодні це ще можна зробити. І ні, передчуття нема, скоріше мене щось непокоїть, нібито я чогось не помітив на цих фото.

– До Жешува поїдемо. До будинку Зенобії заглянемо. Проте я ставлю одну умову.

– Яку?

– Ми зайдемо ще в торговий центр, мені потрібно щось купити, я не ходила по магазинах добрий місяць, і мені потрібні деякі речі. Будеш служити моїм носильником.

– Із задоволенням. Може, я теж щось куплю.

– Я чудовий порадник зі стилю. – Цього разу її посмішка була широкою і навіть променистою. – Ми тобі купимо багато гарних речей.

– Чудово. Я за.

– Круто.

Вероніка піднялася з ліжка, і халат на мить відкрив її пружне стегно. Кшисєк глибоко зітхнув. Це буде нелегкий день. Звичайно, приємний, але нелегкий.



Мало що може здивувати досвідченого поліцейського, а Генрі вважав себе таким. Робота вчила його щодня: мати залізний шлунок, холодний розум, нещадний розрахунок і, у багатьох випадках, алкоголізм. Чоловік також швидко пізнав своїх ближніх, ловив брехню на льоту, бо майже всі йому брехали, починаючи від перевірки на дорозі "тут обмеження швидкості п’ятдесят кілометрів на годину?", через дрібні злочини, "Я забув заплатити в касі, буває ж таке, так?", до серйозних випадків: "Я не вбивав свою дружину, пане, ви що?!".

Однак він був здивований, коли двері до його кабінету, якщо можна так назвати трохи затхлу і давно нефарбовану кімнату в поліцейському відділкові, відчинив найдивніший чоловік, якого він коли-небудь бачив. Звісно, ​​він ніколи не сміявся з інвалідів, бо в них і не було нічого смішного, але дивності цього випадку відмовити не міг. Чоловік був, може, півтора метра на зріст, хоча, якби його розтягнути на мадейовим ложу[44], він би набрав ще сантиметрів з двадцять, бо доля обтяжила його горбом. Його права рука була явно вище лівої, через що він ходив досить незграбно, а крім того, мав криві ноги, на манер чистокровного улана. На світ він дивився крізь товсті окуляри, на які спадала чолка каштанового волосся, злегка присипаного сивиною. На вигляд типу було років за сорок, тож він заслужив сивину, як пес свою юшку. Справжнє здивування прийшло лише тоді, коли чоловік представився.

– Казімєж Барщик, журналіст.

Потворний незграбний чоловік простягнув руку і, привітавшись, заліз на стіл, як чотирирічний малюк, який готується до вечері.

Генрі чекав якогось плейбоя у вишуканому костюмі, енергійного, з білими зубами, з-за яких незручні питання вилітали б, як торпеди. Через мить він переконався, що не слід судити нікого за зовнішністю.

– Не буду забирати у вас багато часу, оскільки ми обоє на роботі, і, мабуть, дорогоцінна кожна хвилина.

Вважав він чудово. Говорив тихим голосом, що змусило співрозмовника автоматично нахилитися до нього.

– Крім того, що ми отримали наразі у вигляді заяви від поліції в Дубецьку, чи хочете ви мені щось сказати?

– Мені нічого додати, – автоматично випалив Генрі.

– Шкода, бо це означає, що ви ще не з’ясували деяких фактів або навмисне їх приховуєте.

– По-перше, поліція нічого не приховує. Поліція не надає інформації, важливої ​​для перебігу розслідування, яка могла б вплинути на його результати чи полегшити зловмисникам замітання слідів. По-друге, цими словами ви даєте мені зрозуміти, що журналісти знають більше, ніж поліція.

– Вбивство Бартоша Лешьняка пов’язане зі справою про вбивства людей, які практикують нетрадиційні методи лікування. Це факт

– Я розумію, що у вас є деякі докази, щоб підтвердити це.

– У мене є розум і багаторічна практика. У даному випадку цього достатньо.

– Журналісту, на жаль, може вистачити фантазія, а у поліції повинні бути докази: вагомі й неспростовні. Вам, як слідчому журналісту, теж потрібні докази. Я на це сподіваюся.

– Вони мені потрібні, тому я намагаюся отримати їх від вас.

– Сьогодні я не ворожу панові успіху.

– День ще не закінчився.

– Пане, справою офіційно займається поліцейська дільниця в Дубецькому, прошу звернутися туди. Вони допоможуть в більшому ступені.

– Сумніваюся. Зенобія Жарца була вбита тут, тому я хочу отримати інформацію тут.

– Зенобію Жарку вбили? Вперше про це не чую.

– Її