Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

8.3

 

Після літаючого вінка я підсвідомо очікувала, що ми вирушимо в Пустку настільки ж екзотичним способом. Ага, як же! Виявляється, не-люди використовують магію у виняткових випадках.

Коні паслися неподалік, чекаючи вершників. Граціозна білосніжна кобила поглядала з-під довгої гриви на трьох вороних жеребців, які ігнорували її з воістину не-людською байдужістю. Один з чорних красенів мав на блискучих боках кілька білих смуг і, наскільки я могла судити, це було його природне забарвлення. Кінь задумливо провів червоними очима метелика, що пролетів повз, а до мене запізніло дійшло, що поруч – чергова легенда.

Всі знали – правитель Старилісу їздить на коні зі Стада. Проклятий храм[11] – як звучить, га? Але люди самі його прокляли, самі створили тварин-богів, самі побудували несправжнє святилище і вдали, начебто все гаразд. Стадо ніхто не згадував добрим словом, поки одного разу Лан не з’явився на чарівному жеребчику. Тоді різко зросла цікавість до незвичайних тварин, проте більше ніхто не зміг похвалитися успіхом. Адже це те ж саме, що намагатися осідлати міраж: зараз він тут, через мить – там.

Коли мій захват трохи вщух, я вперше пошкодувала про те, що в Лісі Арголін не має сили. Портал став би нам у пригоді! Хай не дуже точний, зате…

– До обіду встигнемо! – Лан непомітно опинився поруч, скочив на смугастого жеребця.

На відміну від інших, він не використовував ні сідла, ні стремен, ні вуздечки, але сидів нерухомо, немовби злившись із конем. Біле волосся розсипалось по плечах, переплітаючись зі смоляною гривою, тонкі пальці шарпали кінське вухо, великі очі кольору західного сонця дивилися ніжно і лагідно, пухкі губи зігнулися в таємничій напівусмішці…

– Кхе-кхе-кхе!

Я отямилась. Сподіваюся, не почервоніла. Поруч стояли Гент і біла кобилка. Схоже, мені треба було на неї сісти, а гартонець галантно пропонував допомогу в цій нелегкій справі. Даремно старався!

– Невже нікому не спало на думку, – я витримала ефектну паузу, – що не всі люди вміють їздити верхи?

Здається, дійсно не спало. Аж прикро! Я відразу ж відчула себе якоюсь не такою.

З Арголіном усе ясно, його напевно з пелюшок на клуських карликових кониках тренували – спадкоємцю за статусом належить пересуватися верхи, попереду війська… якого у Веллі немає років зо двісті-триста. Гартонець – тут і говорити нічого. Природжені воїни, честь країни… щоправда, їхні жінки транспортувалися лише у візках або в паланкінах, а верхові прогулянки увійшли в моду зовсім недавно і були винятком, а не закономірністю. А Лан… Та він же не-людь!

Душевна рівновага відновилася, хоч я й побоювалась, що мене повернуть назад до ельфів.

Дивно, ніхто навіть не заїкнувся про це.

Не-людь невпевнено зауважив:

– Всьому можна навчитися.

Ця ідея мені не сподобалася. Не настільки я обдарована, щоб швиденько освоїти верхову їзду і витримати довгий шлях.

– Але не силою волі! Деякі по кілька місяців тренуються! А деякі – багато років! А є такі, що століттями з сідла не вилазять!

– Я знав дівчину, у якої все вийшло з першого разу, – неголосно підлив масла у вогонь Гент.

– Ти одружений менше доби, а вже подружок згадуєш? – не знаю, чому, але я починала кипіти.

Дивне це почуття – роздратування. Начебто і немає причини, а кидаєшся на перше-ліпше слово, усюди шукаєш підтекст… Кажуть, після весілля характер погіршується. Але то ж згодом?

Здається, зрозуміла. Мене злить будь-яка згадка про це кляте весілля!

Так, треба опанувати себе, заспокоїться, подумки повторити, що вчорашнє ні до чого не зобов’язує, все скоро закінчиться, це допоможе в пошуках…

– Не злись. Вона була моєю нареченою, – в голосі гартонця вчувався смуток.

– То чому б не одружитися з нею? – прозвучало трохи ревниво, Його Високість зволив захихотіти.

– Тому що вона вийшла заміж.

– О! Хтось тебе випередив? – тепер я зацікавилася.

– Я сам влаштував їхнє вінчання.

– Як? – разом запитали ми з Арголіном.

Лан обмежився коротким: «А?!» і піднятими бровами.

– Мовчанням. Досить про це. Рено, ти можеш поїхати з кимось із нас. Я впевнений, коні з Лісу не помітять подвійного навантаження.

– З кимось?..

– Ходи до мене, кралечко! Ти ж хочеш покататися на Урагані? – Біловолосий не-людь дещо двозначно погладив смугастий бік свого коня.

Гартонець дивився зі спокоєм чоловіка і єдиного володаря.

Принц переводив погляд із них на мене і не збирався поповнювати список помічників. Нічого, пасивна участь – теж участь! Я сяк-так видерлася на круп його коня, міцно обхопила Його Високість за талію і заплющила очі.

Ми поїхали.

А незабаром я опинилася на землі під Арголіном і дізналася, що «невимовно важка, ніяк не втриматися».

Межу з Пусткою мені довелось перетнути в обіймах Гента. Нас підганяли жарти супутників, та я не огризалась. Я думала, як змусити гартонця розповісти про його наречену.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍