Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

вбили Ґордона. Тому Лондон мав покарати терористів від імені цивілізації.

Однак насправді Ґордон у Хартумі відігравав маргінальну роль для британських стратегів у Лондоні та Каїрі, які ухвалювали доленосні рішення про мир і війну. Вони, втім, були досить кмітливі, щоб скористатися вимогами про помсту на повну, адже так можна було переконати скептиків, які не підтримували військових дій в Африці. Тому тоді, як і зараз, виникла потреба у воєнній пропаганді і тоді, як і сьогодні, першою жертвою війни стала правда. Інакше кажучи, британські стратеги переймалися більше економічними та стратегічними інтересами імперії, аніж релігією[266]. Так «помста за Ґордона» стала народною легітимізацією колоніальних військових дій, але саме гасло не вплинуло на тривалу стратегію Лондона та Кромера[267]. Певна річ, існували релігійні суперечності й позиції християнського місіонерства були міцні; багато хто сприймав магдистів у Судані як осередок варварства в Африці. Однак для Кромера і британського генерала Кітченера наміри поширювати християнство чи боротися з ісламом не були вирішальні. Також очевидно, що єгипетська еліта та представники Османської імперії в Єгипті не погодилися б долучитися до бойових дій, що мали завдати поразки ісламу й помститися за свого християнського «мученика». Воєнна кампанія також свідчила про те, що британці планували закріпитися в країні. Річ у тім, що, наступаючи, вони побудували залізницю нубійською пустелею, щоб транспортувати солдатів, а також, щоб солдати, як іронічно писав Вінстон Черчилль, могли отримувати «всі ті листи, газети, ковбаси, варення, віскі, содову, ті цигарки, завдяки яким британці були здатні завоювати світ, не відчуваючи дискомфорту»[268].

Окупація країни була насамперед етапом у британській стратегії щодо Нілу як імперського ресурсу та зброї. Так почалася перша сучасна велика війна, що мала на меті забезпечити контроль над водопостачанням і користуванням міжнародною водоймою. Черчилль підсумував цю стратегію у «Війні на річці»:

«[Ніл був] тією мелодією, що пронизувала увесь театр бойових дій. Генерали, які планують військові операції, чиновники, які приймають серйозні рішення, і читач, який хоче збагнути розвиток і причини подій, — усі мають зважати на Ніл… Він — причина війни, він — наша зброя і він — наша мета»[269].

Воєнні дії на Нілі 1898 року скінчилися однією з найкривавіших битв у колоніальній історії. Першого вересня 15 000 солдатів війська ісламського режиму пішли в наступ на англо-єгипетські сили, що стояли табором неподалік Омдурмана, частини сучасної столиці Хартума. Результат був визначений заздалегідь. Озброєні списами та античною зброєю, вони не мали жодних шансів. Бійці британських генералів тримали в руках нові європейські гвинтівки та рушниці і вбивали кожного, хто штурмував їхні позиції. За п’ять годин британці поклали 11 000 суданців. Збірні англо-єгипетські втрати становили 48 убитих. Британці захопили владу, знесли мавзолей магді (вони відбудували його 1947 року), а племінник Ґордона кинув його прах у річку. Нові правителі закріпилися на берегах Нілу — там, де дві притоки зливаються в «найдовшому поцілунку в історії», як це місце гарно описав один арабський поет.

Коли британці почали планувати контроль над Нілом і велике виробництво бавовни в північних регіонах Судану, вони де-факто правили Єгиптом досить короткий час. Незадовго після Першої світової війни завдяки широкому й активному втручанню британської бавовняної промисловості британці публічно оголосили, що планують побудувати найбільшу у світі плантацію бавовни, яка займатиме площу, що відповідає за розмірами дельті Нілу. У цей регіон воду мали постачати з Блакитного Нілу; щоб це вможливити, британці планували звести водосховище неподалік Сеннару, що трохи південніше від Хартума, вода з нього по довжелезних каналах мала зрошувати поля. Цей іригаційний проєкт здобув назву «Ґезіра» й завдяки йому Судан став важливим гравцем міжнародної торгівлі. Загалом це був один із трьох великих проєктів із побудови водосховищ, що його британці втілили в північній частині країни за час свого правління.

Проєкт «Ґезіра» варто також розглядати і в іншій геополітичній перспективі — як вияв спроби британців усістися на два стільці з хиткими ніжками. Британці завжди прагнули мати більше бавовни для своєї текстильної промисловості. Водночас вони усвідомлювали, що водосховище в Судані стане червоною ганчіркою для єгипетських націоналістів[270]. У Північному Судані Лондон став союзником головних ісламо-політичних кланів та угруповань, щоб забезпечити спокій і лад за якомога менші кошти, і ці áктори одразу були залучені в зрошувальні проєкти. Лондон розумів, що суданська еліта, яка отримувала прибутки від землеробства, що живилося водою з Ніла, у майбутньому не волітиме віддавати Єгипту всю воду, як той вимагав. Так британці вбили клин у відносини між двома країнами. Британці намагалися провадити таку політику, що стала головною стратегією впродовж усього часу існування британської імперії на берегах Нілу: «[Той, хто має] владу над Суданом, [той] вирішує долю Єгипту»[271]. Ця стратегія виявилася вирішальною для Судану, коли він здобув незалежність 1956 року, переставши бути частиною великого Єгипту.

  «Відродіть душу племені!»

Джордж Орвелл писав, що імперські колоніалісти — «Недоумкуваті добропорядні бевзі, що тішаться й набивають ціну своїй тупості, ховаючи зади за чвертю мільйона багнетів»[272]. Цей опис, мабуть, пасує колоніальним управлінцям у Бірмі, де Орвелл працював, або в Індії, де 900 британських адміністраторів за підтримки приблизно 20 000 британських солдатів могли керувати 250 мільйонами індійців, але він узагалі не відповідає дійсності, що склалася в Південному Судані в колоніальні часи.

І знову виявляється, що Імперія була набагато різнобічніша, ніж це змальовують міфи чи стереотипні уявлення. Південний Судан тоді становив частину Судану (він став незалежним лише 2011 року). У південній частині Судану відстань із заходу на схід майже дорівнювала відстані між Парижем і Москвою. Однак британці мали тут лише кількох адміністраторів. Вони не мали ані автівок, ані літаків, тут навіть не було доріг та летовищ, а іноді й «багнетів», щоб захищатися. Британці пересувалися через чагарники та саванну — часто пішки, адже коні не могли вижити в цьому вологому кліматі, де завжди була небезпека малярії й мух цеце — від села до села, і керували переважно, радячись із місцевим населенням, упродовж майже шістдесяти років. Це разюче відрізнялося від історичної ролі Османської імперії в південній частині Судану, коли імперія переважно встановлювала військово-­адміністративні гарнізони на берегах Нілу і його приток, щоб красти золото і закріпачувати людей[273]. Головним завданням британських адміністраторів, своєю чергою, було встановлення «спокою й порядку», і під їхнім проводом Південний Судан пережив найдовший мирний період у своїй сучасній історії.

Таку стратегію британці застосовували багато де, але в Південному Судані вона мала й конкретну мету. Плани передбачали змінити географію регіону, але не робити великих змін на місцях[274]. Ще починаючи з 1890-х, до того, як британці пустили канонерки й солдатів Нілом до Фашоди (зараз Кодок) у Південному Судані восени 1898 року, вони усвідомлювали, що збудувати великі водосховища в Уґанді, як у Єгипті, неможливо, якщо не перетворити гігантські болота в Південному Судані на ефективніший водогін. Річ у тім, що в цьому болоті, найбільшому у світі, випаровувалася половина води Білого Нілу. Цей регіон завбільшки з дві Данії, і коли плисти в ньому човном, перед очима постає лише нескінченний обрій і безліч папірусу. Водночас тут стоїть неймовірна