Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цей проєкт, у разі його втілення, передбачав би такі локальні й регіональні зміни, що треба було б обмежити інші інвестиції часу та ресурсів, щоб не створювати проблем для цієї афери, яка, однак, була проблематична з політичного боку. У 1899—1954 роках британці запропонували десяток різних офіційних планів щодо цього гігантського проєкту[276], а останній чотиритомний звіт являв собою взагалі виняткове дослідження[277]. Звісно, усі інші ініціативи блякнули на тлі цього гігантського плану. Це був проєкт, який мав би «змінити все», тож британці намагалися зберегти довкілля. Колоніальна влада запросила найкращих антропологів із найкращих британських університетів, щоб ті вивчили місцеве населення й займалися «консультаційною діяльністю» для Імперії. Британці прагнули керувати територією за допомогою місцевих вождів і внеможливити виникнення освіченої, може антибританської, національної еліти. Мета радше полягала в пробудженні та зміцненні місцевої племінної культури й етнічної свідомості — у «відродженні душі племені», як вони називали це. Натомість скінчилося все тим, що один британський чиновник із жалем стверджував, мовляв, британці в цьому регіоні лише створили human zoo for anthropologists to study (людський зоопарк, що його досліджуватимуть антропологи)[278].
Південний Судан мали зберегти як окремий регіон; це було так важливо, що британці час від часу зважували, як його пов’язати з Кенією чи Уґандою. Основна стратегія спиралася на те, як контроль за цим регіоном може посилити позиції Лондона в Єгипті й у районі Суецького каналу. Це передбачало також, що в згаданій частині Судану вітали християнських місіонерів. Регіон поділили на кілька підрегіонів, де відповідно діяли різні напрями місіонерства. Британські політики також були проти розвитку публічної освітньої системи. Це могло призвести до сучасного націоналізму серед освіченої еліти. Тому питання освіти стало відповідальністю місіонерів, належних до різних гілок християнства. Така місіонерська варіативність, своєю чергою, зумовлена тим, щоб народ не зміг об’єднатися з релігійних міркувань. Головна стратегічна мета полягала в збереженні всього основного в первісному стані, а «спокій» потрібно було підтримувати щонайменшим коштом. Водночас важливо було зменшити вплив арабо-мусульманської півночі, тому британці активно провадили місіонерську діяльність, учили людей англійської й забороняли називати дітей мусульманськими та арабськими іменами. Подеколи арабським купцям забороняли продавати товари в регіоні, а британці пильно нагадували про закріпачення та арабську работоргівлю, щоб унеможливити повстання об’єднаного Судану проти британської влади. Лише в такий спосіб регіон міг зостатися можливою стратегічною зброєю проти арабського націоналізму на півночі[279].
Британці рано зрозуміли цінність влади над цією частиною Нілу, адже то було єдине місце вздовж усієї річки, де в неї можна було влити ще більше води. Роль згаданого регіону в гідрології Нілу та його місце в британській стратегії щодо Нілу визначали економічний і політичний розвиток. Романтизовані в майбутньому чиновники-управлінці, які проживали тут кількадесят років і яким інші держслужбовці закидали, що вони буцімто «стали тубільцями», намагалися іноді просувати більші місцеві ініціативи, але не отримували підтримки — ані від Лондона, ані від британців у Каїрі. Їм доводилося підпорядковуватися основній стратегії щодо всього регіону.
Коли Судан (до якого належав і сьогоднішній Південний Судан) здобув незалежність від Британії 1956 року, серед південносуданської еліти, з якою працювали британці, і серед звичайного населення Південного Судану зародилося занепокоєння. Тривога, що над ними пануватиме арабська й ісламська північ, була більша за страх перед британцями. Тому вони воліли британської присутності. Перша громадянська війна між півднем і північчю в Судані почалася, коли Судан став незалежним від Лондона. Повстанці, зокрема, вимагали, щоб британці залишилися в Південному Судані як захисники регіону проти арабської півночі. Британці ані могли, ані хотіли задовольняти це бажання, і громадянська війна, що триватиме 15 років, так і не досягла мети встановити самостійну державу, яка повинна була мати доволі промовисту назву — The Nile Republic, або Республіка Нілу. І знову тут можна лише гадати: що сталося б, якби британці таки втілили план із побудови нового Нілу в найбільшому болоті Африки? Як би світ тоді реагував на колоніальну політику? Чи зостався б Судан однією державою й уникнув трьох нищівних громадянських воєн?
Розвиток та Імперія вздовж НілуБританську імперію вздовж Нілу, що виникла й закріпилася на піку Вікторіанської епохи, також виправдовували гучною риторикою, мовляв, це було на користь колонізованим. Ще перси за правління Кира Великого говорили про підкорені народи таке: «Ми завоювали вас для вашого ж добра». Іспанські конкістадори шукали не лише багатство, а й людей, яких можна було обернути в правильну віру. Радянський Союз давав підлеглим країнам соціалізм і свободу від капіталізму. А політика США ґрунтуватиметься на думці про поширення «американського штибу життя», немов те, що було добре для США, буде добре для світу.
Однак Британська імперія вздовж Нілу просувала насамперед британські економічні, стратегічні та політичні інтереси. Тож тут йшлося радше про економіку та політику — штучне зрошування, експорт бавовни й контроль над Нілом, — а не про ідеологію. Британці до того ж мало переймалися християнським місіонерством і поширенням західних інституцій та цінностей. Імперія керувалася чіткою основною стратегією, однак мала унікальну роль і функцію в різних країнах у різний час. Тут зовсім коротко згадаю кілька рис, що лише підкреслюють потребу всебічно аналізувати колоніалізм як систему й політику: ці риси принесли революційні зміни в сільське господарство в Єгипті, радикально змінивши контроль за Нілом у країні. Водночас вони привели до того, що серед єгиптян побільшало інженерів та фахівців із сільського господарства, які розвивали зрошувальне землеробство після набуття незалежності[280]. У центральному Південному Судані британці не виконували зрошувальних проєктів, не будували великих бавовняних плантацій і не торгували, почасти тому, що все впиралося в плани про великий проєкт із побудови каналу. Тому тут метою було радше зберегти статус-кво, «відродити душу племені», як вони називали політику управління за допомогою місцевих структур чи вождів. Британці, як ми побачили, збільшили розбіжності між переважно арабо-ісламською північчю й переважно африканським півднем, зокрема за допомогою християнського місіонерства. У північних частинах Судану Лондон розвивав виробництво бавовни й робив ставку на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт», після закриття браузера.