Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

– Є! – Він посмикав мотузку, перевіряючи її, та повідомив: – Ну, я поліз.

Ромєк сказав: 

– Не розумію, як можна вдертися за допомогою тієї мотузки, адже це так важко. Ще й стіни не видно.

– Важко, але я впораюся.  

Раптом їм здалося, що почувся стукіт копит. Вони замовкли, прислухаючись, перечекали трохи, але було тихо. Тоді Ромєк сказав пошепки:

– Ітмаре, це безумство. 

– Так, але якщо Вельда в замку, я мушу це зробити. Я на все готовий, щоб врятувати сестру. 

– Навіть якщо ти залізеш, тебе там схоплять, і ти нікого не врятуєш. А якщо трапиться диво, тебе ніхто не помітить і ти її знайдеш, то як ви вийдете вдвох?

– Відчиню ворота. Хоча там, напевно, доведеться битися, але я сподіваюся відібрати в когось зброю. Або спущу Вельду з муру за допомогою мотузки.

– Не думаю, що дівчина з цим впорається.

– То що, нічого не робити? 

– Знайти інший шлях.

– Ми вже шукали. Сам казав, що надто довго, – Ітмар взяв у зуби рукоятку лупи та поліз уверх, підтягуючись руками та спираючись ногами на мур.

Це мало дуже дивний вигляд: перед ним була напівпрозора темна порожнеча, у який він навпомацки знаходив ногами зручне каміння, на якому можна було краще втриматися. А коли це не вдавалося, звільняв одну руку, брав лупу та дивився крізь неї, шукаючи точки опори очима. Він кректав від зусиль, напружуючи м’язи рук, долоні його горіли, але Ітмар вперто переставляв їх вгору по мотузці. Ромєк, серце якого шалено калатало, спостерігав, як він висить у повітрі, потроху підіймаючись вгору. Він уже добре віддалився, тож Ромєк навіть не помітив у темряві, як Ітмар зірвався. Він лише почув глухий зойк, і темна фігура стрімко полетіла вниз. 

Зненацька біле світло прорізало нічну пітьму, підхопило Ітмара та дбайливо опустило на землю, після чого одразу згасло.

– Ітмаре! – з відчайдушним криком, хоча й пошепки, кинувся до нього Ромєк.

– Я цілий, – повідомив той ошелешеним голосом, сидячи на землі. – Напевне, мотузка порвалася. Не витримала моєї ваги, коли зірвалися ноги. – Він озирався, вдивляючись в темряву. –  Ти це бачив?! Що воно таке?

– Це був я, – хтось підійшов до них. – Світлий маг Тіллан.

Перед ними стояв молодий хлопець – стрункий, з трохи хвилястим волоссям до плечей та тонкими, нервовими рисами обличчя. Саме той вершник, що нещодавно їхав до замку.

– Світлий? – перепитав Ітмар, який ще не оговтався від падіння. – А хто тоді Верегус?

– Це мій батько. Ми з ним не ладнаємо, – сказав Тіллан і подав руку, щоб допомогти підвестися.

Ітмар, погано вірячи в те, що відбувається, схопився за неї, став на ноги, ще й потиснув:

– Виходить, ти мене врятував?

– Так.

– Дякую.

– А я думав, що маги здатні лише вбивати, – вставив Ромєк.

– Я не хочу нікого вбивати, – сказав Тіллан.

– О, ще один. Отак і зустрілися, – неголосно пробуркотів Ромєк.

– Я почув вашу розмову, що ти хочеш врятувати Вельду, – сказав маг. – Ти насправді її брат?

– Так. Вона зникла ще маленькою, і тепер я шукаю її. За моїми відомостями вона може бути тут.

Тіллан сказав:

– Вельди немає в замку. Я щойно там був і дізнався, що вона втекла. Тож я також хочу її знайти. Ми з нею зростали разом і кохаємо одне одного.

– Виходить, вона пробудила твій дар? 

– Ти і про це знаєш?

Ітмар повідомив:

– Вона в небезпеці. Крижаний маг шукає її для свого сина. Можливо, якийсь інший маг шукає також.

– Я знайду її, – сказав Тіллан. – Між нами є зв’язок, я відчуваю її, як далеку зірку на небі.

– То що, поїдемо на пошуки разом? Для мене дуже важливо її відшукати.

Тіллан відповів не одразу, нарешті неохоче сказав:

– Це неочікувано, але я тебе розумію, сам маю сестер. Ну, якщо наша мета збігається... Щоправда, я верхи, і сподівався скакати швидко.

– Ми також, але на одному коні. 

– Я взяв ще одного, щоб міняти їх. Ну, і для Вельди.

Ітмар раптом нахилився і почав щось виглядати під ногами. Маг пустив вниз тонкий промінчик світла:

– Ти не це шукаєш?

Ітмар підняв із землі лупу, з жалем сказав: 

– Розбилася, – бо дійсно скла не було, залишився пустий обідок на рукоятці.

– Зі мною тобі це не знадобиться, – сказав Тіллан.

Вони пішли до того місця, де прив’язали коней. Ітмар на ходу зняв з плечей свій мішок, засунув туди залишки лупи. Він не міг їх викинути, бо в тому обідку уявляв велике каре око Унґілли з її чудовими довгими віями. Невже він не може залишити щось на пам’ять про неї?

Підійшов Тіллан зі своїми кіньми – один був темний, інший білий.