Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

— Серйозно? Здається, ти купив половину супермаркету, — промовляє вона, усміхаючись краєчком вуст. Я злегка знизую плечима, приховуючи задоволення.

— Я просто хотів переконатися, що ти матимеш усе, що потрібно. Мені пощастило, що ти погодилась, — кажу я, вдаючи, що це дрібниця, але обережно відмічаючи кожну її реакцію.

Дівчина злегка хмикає, дістаючи ложку з ящика. Я підходжу ближче, дотримуючись ненав’язливої дистанції, вона була одягнена в зелений гольф, який м’яко підкреслював колір її очей, і чорні джинси, а я — у чорний гольф та такого ж кольору джинси. На мить ловлю себе на думці, що ми виглядаємо так, наче спеціально підібрали парні образи. Я ледве стримую усмішку і ховаю цю думку при собі.

— Що таке? — підіймає на мене брови, зупиняючись на секунду. Її погляд, як завжди, уважний і трохи недовірливий, наче вона намагається вгадати, що у мене на думці.

— Нічого.

Ясмін знову нахиляється до інгредієнтів, але я бачу, як куточки її губ трішки смикаються. Вона також стримує усмішку. І це, чорт забирай, чомусь змушує мене відчути, що я роблю щось правильно.

— Ти ж розумієш, що печиво не з'явиться само по собі? — дівчина кидає на мене лукавий погляд.

— А я, знаєш, більше наглядач. Давай, покажи, на що здатна, — кажу з викликом, схрещуючи руки на грудях. Її очі злегка звужуються, наче я запропонував їй бій на кулінарному рингу.

Дівчина мовчки розводить борошно, масло, цукор. Її рухи впевнені, плавні, і я чомусь ловлю себе на думці, що спостерігати за нею в цьому процесі приємніше, ніж я б міг уявити. Це щось... домашнє? Може, навіть затишне.

— Дивися уважно, Феліксе, може, і тобі колись знадобиться, — кинула, не відриваючись від справи.

— Що? Навчитися готувати? Можливо, коли моя кар'єра бізнесмена піде під укіс, я перейду в кондитери, — відповідаю, удаючи серйозність, і вона коротко сміється.

— Ну-ну, — пролепетала Міна, швидко вимішуючи тісто, — хоча навіть не уявляю тебе з вінчиком та ще й у фартуху.

— А ти уяви, — злегка нахиляюсь до неї, щоб її обличчя було ближче. — Може, колись влаштую тобі сюрприз.

Дівчина майже одразу підіймає очі, зустрічаючи мій погляд. Її зелені очі блимають, і я бачу, як вона бореться з бажанням закотити очі чи відсунутись. Міна зітхає, ніби приймаючи свою долю, і продовжує працювати з тістом, трохи повернувшись спиною до мене. Задивляюся на її фігуру, відчуваю, як думки повертаються до того, як же мені пощастило опинитися тут з нею — наодинці. І хоч я завжди мав що сказати, зараз мені хочеться мовчати. Лише дивитися, як вона чаклує над тістом, спостерігати за кожним рухом. Це було настільки не схоже на мене — дозволити комусь зайти так далеко. Але з Міною все відчувалось по-іншому.

— То всі твої колеги такі ж, як ти? — питаю, злегка нахиляючись, аби краще бачити її обличчя.

— Що ти маєш на увазі? — вона поглядає на мене з-під своїх густих вій, наче розмірковуючи, що відповісти.

— Вони теж мають сміливість говорити мені… деякі речі, — уточнюю, не зводячи погляду з її обличчя.

Ясмін кидає на мене гострий погляд, у якому більше зацікавленості, ніж обурення.

— Деякі речі? Хм… я думаю, — задумується вона на мить, опустивши погляд. — Кожен з нас має свою історію, і завдяки цьому ми в деякому сенсі... схожі. Наприклад, Оксана була моєю першою робітницею. Це було трохи більше ніж чотири роки тому. Вона щойно закінчила школу, а її тато… був азартним, а коли пив, ставав агресивним. Тому вона втекла. Жила в хостелах, шукала будь-яку роботу — так і прийшла до мене. Зараз вона вже стала на ноги, хоча… не хоче йти. Вона чудовий бариста і могла б працювати в будь-якому... великому місці.

Я слухаю, відчуваючи, як її голос стає трохи м’якшим, особливо коли вона розповідає про своїх людей. Щось у цьому відчувається дуже... щирим.

— Потім була Ліда, — продовжує вона, і я уважно її слухаю. — Це було три роки тому. Я шукала ще одні руки на кухню. Ліда залишилася одна після того, як чоловік та діти загинули в автокатастрофі… І думаю, ми стали сім’єю одне для одного.

Я мовчки слухаю. І коли вона починає говорити про наступного колегу, у голосі з'являється легкий смішок:

— А Денис… він прийшов нещодавно. Трохи незграбний, сором’язливий, але з часом став незамінним, — вона робить паузу. — У нього не було сім’ї, батько загинув на виробництві, і хлопець змушений був вчитися виживати з раннього дитинства.

Її слова наче відлунюються у тиші. Ці історії торкаються якихось глибинних нот, змушуючи замислитися.

— І як щодо тебе? — питаю, не стримуючись. — У тебе теж є своя історія?

Вона відводить погляд, і на мить у її очах з'являється тінь. Ніби обдумує, чи впускати мене за той умовний бар’єр, який усі ми тримаємо для власного захисту. Спершу мовчить, ніби зважуючи щось, а потім видихає.

— Це сталося дев’ятнадцять років тому…