Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

«Дайош негайний мир!»

Але що важливіше, за тиждень перед історичною розмовою Порша зі Сталіним, а саме 9 листопада, уряд Винниченка «визнав потрібним негайний мир», хоча і застеріг, що заклик нових господарів Петрограда «приступити до неорганізованих переговорів <...> може потягти за собою новий захват част[ини] України ворожими австро-германськими арміями»[15].

Що правда — то не гріх. Для послідовної політики неорганізованість — річ смертельно небезпечна. Саме тому 21 листопада Генсекретаріат зробив черговий організований крок, підтриманий того ж самого дня двадцятьма дев’ятьма есерівськими голосами «проти 8 неукраїнців» на надзвичайному засіданні Малої ради.

Учасників засідання, ясна річ, було «не дуже багато», але це не завадило провести ухвалу — «вести переговори про мир від імені Української Народної Республіки і для переговорів про тимчасове замирення вислати своїх представників на Південно-Західний і Румунський фронти; переговори в цій справі переводити з відома і по змозі в порозумінні з союзними державами» (виділено нами. — Д. Я.), які УНР не визнавали і визнавати не збиралися.

Наступного дня на обидва фронти вислали офіційних представників Генсекретаріату з відповідними повноваженнями та інструкціями[16]. Ну а цілком і повністю «ворожим австро-германським арміям» всю Україну в організованому порядку здали менш ніж за два місяці.

Спеціально уповноваженим саме для цього «делегатам Генсекретаріату» Левицькому та Любинському доручено «зараз же виїхати до Бреста і дано відповідні інструкції, ухваливши резолюцію (див. додаток до журналу)».

Для тих, хто ще не здогадався: укладачі цитованої збірки документів спеціальною приміткою зазначили: «додатку в справі немає» [17].

Натомість 2 грудня голова уряду УНР de facto обґрунтував суть місії Левицького—Любинського «необхідністю контролювати діяльність більшовиків»! При цьому Винниченко запевнив присутніх: по поверненні до Києва делегація «розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умов миру ховати не будемо»[18]. Ціна цим словам була такою самою, як і всім попереднім, — минуло трохи більше місяця, як українці підписали в Бресті таємну мирову угоду.

ІІІ Універсал: оголошення громадянської війни

Принципово важливий захід, реалізований 7 листопада, — ухвалення так званого III Універсалу Української Центральної Ради.

Нам неодноразово доводилося вказувати і на абсолютно незаконний, нелегітимний характер усіх без винятку таких документів, і на те, що УЦР жодного зі своїх Універсалів, у тому числі і ІІІ, не розглядала і не ухвалювала.

Це абсолютно зрозуміло із протоколу засідання Малої (а не Центральної!) ради від 7 листопада. Відкриваючи те засідання, Грушевський, насамперед, зрікся усіх попередніх урочистих і ділових обіцянок:

«Це, що ми досі вважали прерогативою Української Установчої ради, є тепер конечною потребою, котру ми мусимо задовольнити зараз (виділено нами. — Д. Я.). Після довгих міркувань і сумнівів Генеральний секретаріат прийшов до тої думки, що для того, щоби крайова власть стала справжньою фактичною властю, під нею повинна бути міцна підвалина, і такою підвалиною може бути тільки проголошення Української Народної Республіки, яка буде повноправним тілом в міцній спілці народів Росії...» «За цими словами, — читаємо в протоколі, — вибухає грім оплесків та покликів «Слава!». Овація довго лунає в залі. Всі в захопленні повставали з місць. Тільки гурт представників «меншо­стей» не поділяє загальної радості і стоїть мовчки і неначе по­нуро» (виділено нами. — Д. Я.).

«Робітнича газета». Джерело: http://irbis-nbuv.gov.ua/ 

О. Саліковський (1866—1925 рр.). Суспільне надбання

Результат голосування (сухою мовою протоколу) такий: «присутніми під час голосування були 47 членів Малої ради. Не було чоловік 5—6. За Універсал було подано 42 голоси (всі українці та євреї) — проти ніхто; утримались 5: меншовики Кононенко та Балабанов, російські есери Скловський і Сараджев та представник Польського демократичного централу В. Рудницький»[19].

З радощів центральний орган УСДРП, «Робітнича газета», негайно вмістила на своїх шпальтах текст такого-от змісту: «Прокладаємо шлях до федерації! Цією своєю роботою ми рятуємо єдність Російської держави, зміцнюємо єдність всього пролетаріату Росії і міць російської революції», хоча «в середовищі українських соціалістів не було чіткої уяви, як саме мав реалізовуватися автономістсько-федеративний принцип державного устрою у майбутній Росії». Ще б пак: «більшість українських політиків, яка була вихована на драгомановських принципах соціалізму, не бачила існування України як самостійної держави поза межами російської державності»![20]

Крім того, навіть в українському політичному середовищі, зокрема в лавах УПСФ, «єдності в оцінках III Універсалу <...> не було, С. Шелухін на засіданні російсько-української мирної конференції в 1918 р. сказав, що цей “історичний документ” “було складено політично незрілими людьми”».

Ще один коментатор, Олександр Саліковський, у січні 1919 р. документ оцінив загалом позитивно, але відзначив, що соціальна та аграрна частини документа «сприяли посиленню анархії в Україні»[21]. Останній висновок міністр внутрішніх справ УНР в 1920 р. зробив на підставі того, що укладачі Універсалу не забули заразом записати до документа і пункт про фактичну конфіскацію усієї земельної власності у новопосталій «державі» — надалі це називалося «перехід землі у розпорядження земельних комітетів без викупу». Це, згідно з роз’ясненням Генсекретаріату від 16 листопада, означало: «право власності переходить до народу Української Республіки, а значить від дня оголошення Універсалу дотеперішнім власникам забороняється землю продавати, купувати, заставляти, дарувати чи передавати кому-небудь у власність якими-будь способами»[22]. Нічого, крім сум’яття, насамперед серед селян, така норма не внесла і внести не могла.

Але найважливіший негативний незворотний наслідок цього акта — «аграрний терор і руїна в сільському господарстві України», які «виник­ли внаслідок проголошення III Універсалом ідеї примусової соціалізації землі»[23]. Це оцінка видатного фахівця, громадського та політичного діяча Мацієвича.

Його сучасниця, вже цитована нами Суровцева, яка в той час працювала в Ніжинському земстві, пригадувала: «Ясно, земля — народу. <...> але як її ділити, було абсолютно неясно <...> Як ділити? Усім чи безземельним? Як бути, коли хто з самих селян має більше, ніж намічалося на душу? І яка має бути норма, чи однакова по всій Україні, чи по місцевостях в залежності від урожайності землі? Було безліч таких запитань, не кажучи вже, що ні мені, ні моїм товаришам відповідь була невідома, мабуть, і в самій Центральній Раді не існувало остаточного розв’язання земельного питання. Практично ж його плутала ще справа Установчих зборів, до скликання яких все мало відкладатися. Установчих зборів ми так і не діждалися, а Центральна Рада взяла на себе розв’язання земельного закону вже аж на самому передодні гетьманського перевороту»[24].

Без труднощів у справі підготовки такого епохального документа, сказати правду, не обійшлося. На це вказав і Микола Галаган. На засіданні УЦР (яке він датує 2 листопада і якого, як ми вже знаємо, не було і бути не могло, а було засідання МР 7 листопада), «лінія розділу йшла в голов­них рисах між українською більшістю членів Центральної Ради і неукраїнською меншістю. <...> Найбільш неприємно-уїдливими «общерусскими» патріотами