Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

— Яка?

Бабуся довго мовчала, перш ніж відповісти.

— Дерево пам'ятає. Пам'ятає все, що сталося.

Я не розуміла тоді цих слів.

Але зараз, у дорослому житті, стоячи на мокрому шосе, стискаючи телефон у руках, я нарешті їх усвідомила.

Ялівець.

Це було єдине місце, що пам'ятало все.

Моє дитинство.

Мій страх.

Мій слід, який привів мене сюди.

І тепер я знала, куди мені потрібно їхати.

***

Дорога до будинку дитинства тягнулася нескінченною стрічкою крізь знайомі й водночас чужі місця. Я сиділа за кермом, пальці стискали холодний матеріал, а в голові пульсувала одна-єдина думка: Навіщо мене туди тягне?

За вікном тьмяно світила рання вечірня зоря. Літо ще не встигло потьмянити, але після дощу все навколо виглядало змитим, вицвілим. Асфальт блищав, відображаючи світло фар, а над полями, що тягнулися за узбіччям, клубочився легкий туман. Я їхала за інтуїцією, не вмикаючи навігатор. Дорога була знайома – колись ми їздили нею щоліта, допоки все не змінилося.

На кожному кілометрі, на кожному повороті мене огортав дедалі сильніший спогад. Ось тут ми з сестрою зупинялися на узбіччі, щоб купити в бабусі соняшникове насіння. Ось там, біля мосту, я вперше керувала машиною – мені було десять, і дідусь, сміючись, поклав мої руки на кермо, ведучи їх своїх. А ось ця стара заправка – її ще тоді називали «динозавром», бо колони тут були, мабуть, ще з часів нашої бабусі.

Я не могла втекти від цих спогадів, не могла втекти від того, що було поховане десь глибоко в мене.

Чому я їду сюди? Що я сподіваюся знайти?

Невідомість тиснула, але я не зупинилася.

Коли я повернула з траси на стару грунтову дорогу, мене наче накрило важкою хвилею. Тут уже не було нових будівель, не було шуму міста. Лише поле, лише далекі ліси та ця дорога – єдиний зв'язок з минулим. Машина підстрибувала на нерівностях, гілки придорожніх дерев нахилялися до скла, немов шепотіли щось своїми сухими пальцями.

А потім я побачила його.

Будинок.

Точніше, те, що від нього залишилося.

Я зупинилася на узбіччі, заглушила мотор. Тиша навалилася з усіх боків, така густа, що аж звенила у вухах.

Колись тут було життя. Бабуся стояла біля хвіртки, чекаючи нас, махючи рукою. Собака бігав уздовж паркану, а в саду гойдали гілки старої яблуні.

Зараз усе це було зруйнованим.

Стіни провалилися, дах давно обвалився, заріс диким виноградом. Паркану майже не залишилося. Від саду залишився тільки один самотній стовбур.

І лише він залишився незмінним.

Ялівець.

Темний, мовчазний, ніби вирізаний із ночі.

Він стоїть там, де й завжди.

Я повно вийшла з машини. Серце калатало, ніби в мене був останній шанс щось згадати.

Щось важливе.

Щось, що можна все змінити.