Читати книгу - "Терпкий смак твого кохання , Лада Короп"

23.2

    Рита відчувала, як важка сумка із покупками тисне на її руку, коли вона підіймалася сходами до квартири. Сьогодні день був наповнений звичайними клопотами — робота, зустрічі, ранкова кава з колегами. Сьогодні вона хотіла приготувати романтичну вечерю для них з Андрієм. А Надійку вкласти скоріше спати. Рита та Андрій вже два тижні жили разом й вона сподівалася що надалі все буде добре. Але тепер, коли вона підходила до квартири в її серці з'являлося дивне передчуття. Ніби перед бурею, коли повітря стає важким і напруженим. Відкривши двері, вона одразу помітила, що у квартирі панує незвична тиша. Зазвичай, коли Рита приходила додому, Надійка вже чекала на неї з усмішкою, готова обійняти маму і показати нові малюнки, які вона створила за день. Але сьогодні все було інакше. 

— Добрий день, Маргарито Семенівно, — тихо промовила няня Олена, стоячи в коридорі з блідим обличчям. Вона завжди була спокійною та впевненою, але тепер у її голосі звучала паніка, а на очах блищали сльози. Рита відчула, як холодний піт з’явився на її чолі. 

— Де Надійка? — запитала вона, відчуваючи, як серце б’ється швидше. — Де моя донька? Олена опустила погляд, її руки почали тремтіти. 

— Я… я не знаю, як це сталося. Вона… вона зникла. Я залишила її на кілька хвилин на лавці у торговому центрі, а потім… її не було. Здається, світ навколо Рити зупинився. Вона не могла повірити своїм вухам. — Як? Як це могло статися? — запитала вона, намагаючись стримати крик, що виривався з горла. 

— Я не знаю, Маргарито Семенівно. Я пішла купити морозиво, бо Надійка його просила. Вона втомилася й вирішила почекати мене на лавці неподалік магазину, і коли повернулася… — Олена зупинилася, не маючи сили продовжити. 

Рита відчула, як земля йде з-під ніг. Її думки мчалися, як скажені коні. Де могла бути її маленька донечка? Хто це зробив? Й головне навіщо? Вона не могла уявити, що з Надійкою сталося. Рита схопила телефон і почала дзвонити Андрію. 

— Алло? — голос її чоловіка звучав тривожно. — Андрій! Надійка зникла! — вимовила вона, відчуваючи, як всередині все обривається. 

— Що ти кажеш? Як це… — він замовк на мить. — Я зараз приїду. 

З його голосу жінка зрозуміла, що Андрій теж у розпачі, він не знає, що робити. Рита кинулася в кімнату Надійки, сподіваючись знайти там хоч якісь підказки, але все лишалося на своїх місцях. Іграшки були розкидані по підлозі, а на столі стояла недопита чашка з соком. Вона простягнула руку до маленької сукні, що висіла на стільчику, і відчула, як у горлі застряг відчайдушний крик. 

Кожна секунда здавалася вічністю. Вона знала, що має діяти, але як? Куди йти? Хто міг забрати їхню маленьку дочку? Рита почала метатися по квартирі, намагаючись зібрати думки, але замість цього відчувала, як сльози заливали її очі й розмивали картину реальності. Андрій увірвався у квартиру, його обличчя було напружене, а в очах — паніка. 

— Рито, що сталося? — запитав він, і в його голосі звучала туга. 

— Надійку вкрали… — прошепотіла вона, не в змозі стримати сліз. Вона кинулася до нього, і він обняв її, намагаючись заспокоїти, хоча відчував таку ж глибоку безнадію. Він поцілував її в маківку й по очах чоловіка потекли сльози. 

Разом вони стояли в тиші, що нависла над ними, і в їхніх серцях наростала буря, у якій розпач і страх злилися в одне ціле. Вони знали, що мають діяти, але як? Як знайти Надійку? І чи зможуть вони пережити цю ніч, не знаючи, де вона?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍