Читати книгу - "#Галябезголови"

базу відпочинку «Левада», Андрій Іванович Чорнобай вже розмірковував іншими категоріями і відчував себе настільки вільним, що аж… Боже!

«Левада» віддячила. Вже з перших днів Чорнобай відчув тут дивний спокій, розважливість і повну відсутність страхів: відбудовуй собі чарівне місце, бо нічого не заважатиме! Навіть смерті немає — твори! До справи взявся без поспіху, наче отримував естетичне задоволення від розробки проекту, вибору матеріалів, контролю за будівельниками з місцевих.

«Левада» причарувала: за рік купив у Затятовому зруб, перебрався туди, аби щодня зранку вже бути на будівельному майданчику. Ще за пів року придбав ділянку землі між містом і базою зі старим, ще дореволюційним дерев’яним будиночком: колись затятівська громада побудувала його для вчителів, яких запрошувала до місцевої школи. Отак і з’явився у Чорнобая персональний барліг у лісі: власноруч повертав до життя старовинну будівлю, переплановував, оздоблював, наче пестив, зберігаючи найменшу з оригінальних деталей, які тільки можна було зберегти.

— Хочеш, покажу тобі свою базу на «Леваді»? — сказав шкільному товаришу Антону Черпаку, якого запросив на відкриття відбудованої бази відпочинку. Вів його вузькою стежиною вглиб густого лісу.

— Хижка у хащах? — скептично спитав Черпак, який на той момент уже не тільки мав власну юридичну компанію і ще з десяток бізнесів, а й демонстрував амбіції стати у країні політиком нового штибу.

— Щось на зразок того, — віджартувався Чорнобай.

Скільки йшли, стільки слухав логічні розмірковування Черпака про теоретично нерентабельні бізнеси у сфері відпочинку і дозвілля.

— Сподіваюся, ти не всі гроші у «Леваду» вклав?! — спитав. Глянув на Чорнобая. — Всі?! Тобто… «Левада» — тепер твій основний бізнес?! Сидіти в лісі і всміхатися відпочивальникам, які сюди випадково втраплять? І усвідомлювати, що ти став… ніким?

— Посперечався б, та не хочу, — без агресії відповів Чорнобай: видряпування з чорної діри далося взнаки.

Черпак не мав те проковтнути, бо ж готувався у політику йти, а у політиків, як відомо, один принцип: останнє слово має лишитися за ними! І Черпак би не змовчав, та саме в ту мить вони з Чорнобаєм вийшли на лісову галявину за півкілометра від «Левади», посеред якої красувався відреставрований старовинний дерев’яний будиночок.

— Ця казка — теж твоя? — спитав Черпак, навіть не намагаючись приховати заздрощів.

— Виключно моя!

— Відмінно, брате! — Черпак згадав, що хоче стати політиком, має тримати удар і вивертати будь-які обставини собі на користь. — Зроблю тобі пропозицію, від якої не зможеш відмовитися!

— Здивуй!

— Орендую у тебе цю казкову хатинку на… рік!

— Ні…

— Згоден! Рік — хіба це строк? Орендую на п’ять років! Скільки хочеш? Заплачу готівкою! Зараз! Наперед за всі п’ять років!

— Брате. Ні, — Чорнобай м’яко усміхнувся: не пояснювати ж Черпакові, що барліг у колишньому вчительському будиночку — єдине місце на землі, де його відпускають спомини про чорні діри, які пошматували його життя, неначе п’яний кравець — відріз розкішного коштовного оксамиту.

Відтоді минуло два роки, а дерев’яний будиночок у лісових хащах так і лишився для Чорнобая найдушевнішим прихистком. Мало хто побував усередині, а ті, кому все ж пощастило, змогли роздивитися лише одну кімнату, у якій Чорнобай влаштував собі офіс: вигадливі дерев’яні фризи на стінах, важкий сосновий стіл ручної роботи, більше схожий на меблі з казки про трьох ведмедів. І незвичайне крісло з темного дуба — нагадувало трон, і щоб ніхто не мав у тому сумнівів, майстер вирізав на спинці лиш одне слово — ЦАР...

Чорнобай любив зачинятися у своєму барлозі, сидіти перед старовинним каміном, дивитися на вогонь, перебирати події життя і… культивувати у собі смирення, яке прийшло разом із необхідністю почуватися вільним, бо тільки такий симбіоз і вважав визначенням адекватного сприйняття життя.

Та сьогодні, коли Чорнобай приїхав на базу, аби зустрітися з Казимирою Теодорівною, до барлогу не пішов. Тинявся біля темного озера. Підставляв себе вітрові. А чому?

Казидорівна Чорнобаєві в душу лізти не стала, одразу — до справи. За хвилину виклала все, що думає про пихату і вередливу невістку хазяїна «Левади», бо за ці майже три доби встигла не тільки роздивитися і роззнайомитися з дівчиною, а й скласти про неї чітке уявлення. Намагалася не піддаватися емоціям: коротко, по суті — і про нахабство, з яким поводилася Галя, і про кейс, який явно хотіла кудись викинути, і про шокованих затятівських жінок, які почувалися смертельно ображеними, бо дівчина їм наче ляпасів надавала, коли взялася біля перукарні каліку Тольку Сулиму стригти, і про суперечку невістки Чорнобая з медсестрою Лєною Гвоздовською, яка, до речі, з власної ініціативи і безплатно пів місту зробила щеплення від гепатиту В!

— І, вибачте, геть ваша Галя нерозсудлива! Ясно ж, що від проблем зі столиці до Затятового втекла, бо сюди з доброї волі мало хто переїжджає! — резюмувала. — Так нащо на новому місці нові проблеми на свою голову шукати?

— Звідки мені знати? — сказав Чорнобай. — Але спробую допомогти Галі з її бідами упоратися.

— І не намагайтеся, Андрію Івановичу! Бо тільки усе гірше стане! — відповіла мудра Казидорівна, глянувши на Чорнобая. — Ваша невістка нічиєї допомоги не прийме — ані вашої, ані будь-кого іншого! — помовчала, додала: — Вона не хоче нічиєї допомоги!

Ошелешений висновками Казидорівни Чорнобай дістався Затятового близько опівночі. Зупинив позашляховик перед обійстям: чекав, поки піднімуться автоматичні ворота, аби впустити автівку на подвір’я. Глянув на вікна — світяться… Відчув, як його накриває сентиментальна тиха радість: уже й забув, як то — коли вдома на тебе хтось чекає. Чи просто є!

Усміхнувся печально. Загнав автівку в гараж, розчахнув вхідні двері зрубу, втягнув носом смачні запахи тільки-то приготованої вечері. «Наче повернувся у сім’ю, де за мною скучили…» — подумав про те, чого ніколи не мав.

— Галю?.. — перетнув відкритий простір вітальні, посунув у бік кухні. — Смачно пахне! А я зголоднів. Із задоволенням з’їм усе, що ти приготувала! — молов, аби не мовчати: лікар Корчак радив якнайскорше встановити з невісткою контакт, який би став фундаментом взаємної довіри. Бо тільки якщо Галя довірятиме Чорнобаєві, йому вдасться умовити її лікуватися.

— Галю!..

Вона стояла біля кухонного острова боком до Чорнобая: у руці — ніж, на стільниці — дошка з хлібом, на плиті — каструлі, за спиною — вікно чорним тлом. Тоненька настільки, наче всього у ній — мало. Тільки світле волосся — густим ореолом. Дивилася перед собою в одну точку, здавалося: