Читати книгу - "Пісня Соломона"

стає звичкою. Якщо ти скоїш багато вбивств, то ти зможеш убити будь-кого. Розумієш, що хочу сказати? Торпеда є торпеда, хай яку там ціль вона має. Ти можеш порішити всякого, хто тобі не сподобається. Ти можеш порішити мене.

— Ми не вбиваємо негрів.

— Та послухай самого себе! Негрів! Не Дояра. Ти не сказав: «Я не зможу й пальцем торкнути тебе, Дояре». Ти сказав: «Ми не вбиваємо негрів». Чоловіче, це — паскудство. А може, ви таки зміните ваші правила гри?

— «Дні» є «Дні». Так повелося вже здавна.

Дояр задумався.

— Чи є поміж вас молоді члени? Невже всі старі? Чи ти один-єдиний молодий?

— Навіщо питаєш?

— Бо молодь схильна змінювати правила.

— Ти переймаєшся собою, Дояре? — розвеселився Гітара.

— Ні. Насправді ні, — Дояр відклав сигарету й потягся за ще одною. — Скажи мені, котрий твій день.

— Неділя. Я недільний братчик.

— Приятелю, я боюся за тебе, — Дояр потер кісточку своєї коротшої ноги.

— Дивна річ. Я теж боюся за тебе.

Розділ VII

Люди, що осіли посеред суші, знають свою місцину. Знають, що десь у Вайомінґу тече струмок Біттер чи річка Павдер, що Велике Солоне озеро у штаті Юта — це замінник моря й доводиться задовольнятися бережком, набережною і пляжем, бо годі їх назвати узбережжям. Не маючи моря, ці люди лише зрідка мріють про мандрівки. Натомість тих, що живуть біля Великих озер, бентежить це місце на краю суші — кордоні держави, але не узбережжі. Довго пробувають тут, певні того, як і всі приморські жителі, що звідси, з границі, може бути тільки безповоротний виїзд чи втеча. Та ці п’ять Великих озер, які ріка Святого Лаврентія напоює споминами про море, — самі посеред суші, дарма що мандрівна ріка поєднує їх із Атлантикою. Коли люди з озерного краю доходять до такого розуміння, їх охоплює гостре бажання виїхати звідси. Ця мрія не дає спати, нема куди від неї подітися. Це може бути прагнення бачити інші вулиці, інші промені сонця. Чи бути оточеним чужинцями. Або навіть почути клацання дверного замка за своєю спиною.

Дояр прагнув почути клацання замка. Хотів відчути, як за плечима зачиняються важкі білі двері дому на Нелікарській вулиці, знати, що це вже востаннє чути, як заскочка замка лунко ввігналася в паз.

— Все належатиме тобі. Все. Будеш вільний. Гроші — це свобода, Мейконе. Іншої свободи немає.

— Знаю, тату, знаю. Але все одно мушу виїхати. Я не покину країни. Просто хочу бути на своїм хлібі. Знайти роботу, жити, як сам захочу. Ви почали таке життя шістнадцятилітнім. Гітара — сімнадцятилітнім. Усі. А я й досі мешкаю вдома, працюю у вас. Не тому, що розстарався цієї роботи, а тому, що я — ваш син. А мені вже поза тридцять.

— Я потребую тебе тут, Мейконе. Якщо вже виїжджати, то треба було це зробити років п’ять тому. А тепер я став залежний від тебе.

Мейконові-старшому було важко просити, однак старався, як міг.

— Лише рік. Один рік. Дайте мені грошей на цей час і відпустіть. Коли повернуся, працюватиму рік задурно й таким чином віддам позичку.

— Сину, річ не в грошах. Йдеться про те, щоб ти був тут і доглядав усе добро. Усе те, що я залишу тобі. Щоб ти знав, як з цим давати собі раду.

— Дайте мені зараз частку цього добра, коли я її потребую. Не будьте, як Пілат, що сховала спадок у зелений мішок і підвісила так, що ніхто не має туди доступу. Не змушуйте мене чекати, доки...

— Що ти сказав?

Раптово, як старий пес випускає з зубів капці, занюшивши сире м’ясо, так і батько скинув прохальний вираз із свого лиця й роздув ніздрі з цікавости.

— Я сказав: дайте мені частку...

— Ні. Не те. Про Пілат і її мішок.

— Ага. Її мішок. Та ви його бачили, хіба ні? Зелений такий, підвісила його до стелі. Називає його своїм спадком. У кімнаті не перейдеш від стіни до стіни, не стукнувшись головою об нього. Чи пам’ятаєте цей мішок?

Мейкон-старший часто закліпав очима, однак опанувався й відповів:

— Моя нога ніколи не ступала в дім Пілат. Одного разу я заглянув туди, але там було темно. Я не побачив нічого, що звисало зі стелі. Коли востаннє ти бачив той мішок?

— Може, дев’ять або десять місяців тому. А в чому річ?

— Ти гадаєш, він і досі там?

— Чому б не мав там бути?

— Ти сказав, що він зелений. Ти певен цього?

— Угу, зелений. Як трава. А що таке? Що вас непокоїть?

— Пілат сказала тобі, що це її спадок, га? — усміхнувся Мейкон, але так роблено, що Дояр заледве розпізнав у цій Гримасі усмішку.

— Ні. Не вона. Це Агар сказала. Я йшов через кімнату до... е-е-е... від стіни до стіни. Я досить високий, щоб зачепити той мішок головою. Ото я вдарився й набив ґулю. Коли я спитав Агар, що в ньому, відповіла: «Спадок Пілат».

— І ти набив ґулю на голові?

— Ага. Наче цеглою. Що хочете робити? Судитися з нею за той спадок?

— Ти вже полуднував?

— Тепер пів до одинадцятої, тату.

— Піди до Мері. Замов там дві порції свинини на рожні. Зустрінемося в парку навпроти «Милосердя». Там попоїмо.

— Тату...

— То йди. Роби, що я тобі сказав. Іди ж бо, Мейконе.

Вони зустрілися в невеликому парку навпроти лічниці «Милосердя», повному дерев, голубів, білок, псів, студентів, пияків, дітей і секретарок. Два темношкірі сиділи на залізній лавці, трохи осторонь найлюднішого місця, але не на краю парку. Обидва були гарно вдягнені, надто гарно, щоб їсти свинину з паперових тарілочок, але цього теплого вересневого дня таке здавалося природним, в ідеальній злагоді з настроєм, який тут панував.

Дояра зацікавило батькове зворушення, але не занепокоїло. Дуже вже багато чого діялося та змінювалося. Крім того, він знав: хай із якої причини Мейкон-старший крутиться й зиркає на всі боки, чи нема нікого поблизу, все одно йтиметься про щось потрібне йому. Не синові. Тепер Дояр міг подивитися на батька холодно та безпристрасно, відколи сів у поїзд і вислухав сумну-сумну материну пісню-оповідь. І досі у вухах лунали її слова: «Яке тобі було лихо від того, що я стояла на колінах?»

У