Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Бога. Тут рішав свої настирливі питання, яких деінде не міг рішити.

У неділю пополудні перед Федоровим хутором пройшлися сюди й туди Данилкова Федора і Іванова Христя. Перед самим хутором їм щось стає дуже смішно і вони регочуться, аж луна йде. Потім одна другу попихають, падають у сніг, верещать на ціле довкілля. Чого це вони саме тут знайшли місце для таких криків? Стара Оксана дуже добре знає. І хто не знає дівочої натури? Василь також чує той регіт, що звучить, як виклик чи обіцянка. Він вийшов на двір, але щось не дозволяє йому вийти за браму. Дівчата обкидали себе снігом, витоптали чимале місце і пішли до старшого Василевого брата, що мешкає окремо. Бувало, Василь туди також заходив, але то було колись. Сьогодні він також йде, але не туди. Він йде в ліс, просто через сліпучо біле поле, снігом, залишає сліди, звертає то сюди, то туди!..

І от він у лісі. Сам. Тиша. Мовчазні, засипані снігом галявини. Непорушні, спокійні дерева. Запах моху і брости. Могутні стовбури вперемішку, без ладу, без числа тримають на собі гіллясті корони, що, обнявшись і сплівшись безліччю тонких галузок, творять фантастичне склепіння живого організму. Воно хитається інколи і по-своєму шумить, нагадуючи шум моря. Чуєш тут стихію, силу, поклик в далечінь і глибину. Іноді чуєш гордий, уривний, лункий звук. Це крук. Міцний, суворий птах, вільний і гордий. Луна його окрику далеко розноситься по лісі...

Василь йде все далі і далі. Йому подобається ця сувора мовчанка, монументальний спокій найбільших рослин планети. Тут, а не деінде, може він віддатися своєму найбільшому поривному коханню. Ніхто, ніхто не буде знати, не відкриє його тайни тайн, не посміється.

А вечором удома... Неділя. Майже нікого. Тільки мати і Василь. Під плитою розжарені, сухі грабові дрова. Тепло. Щоки Василеві розігріваються і пашать. На колінах розгорнута книжка графа Толстого...

КНИГА ДРУГА

ПРОРВАЛОСЬ

На селі, біля огнища предків, життя завжди має свої суворі закони. Все чергується так, як треба — день і ніч, праця й відпочинок, широкі обрії, але обмежений зір, все на своєму місці. Василь знає це. Він побув дома кілька днів, а вже знов оббувся у тих умовах. Вечорами відбуває мандрівки у інші, можливо кращі, світи, але це тільки вечорами, при малій нафтовій лямпці на краю свого родинного столу. А приходить ранок, і все відпадає, мов відмерлий лист рослини. Все таке земне, позбавлене лету, земля і дерево...

Василь почуває, що нерви його втихомирюються. Чекає свята, старого, родинного, овіяного романтикою. Дні підносять свою моральну температуру. Всі це яскраво почувають — і навіть звірята, птахи і все живе. Має намір піти на всеночну, гостити у рідних, проїхатися кудись, приймати колядників.

Але не все так сталося. Майже перед самим Святвечором, коли починає сутеніти, коли докінчують на подвір’ю останні приготування, Василь дістає пошту. Приносять її від старости. Привітання від товаришів з Різдвом, а між ними лист від... Насті... Це страшенно несподівано. Ніколи в його житті такого не траплялось. Він схопив листа і побіг, мов божевільний, сам не знаючи куди, щоб його не бачили жадні очі. Боявся його розривати, а коли розривав — руки тремтіли. Лист дуже короткий: “Дорогий Василю! На другий день Різдва Просвіта робить ялинку. Як не розледащіли — будьте там. Н.”.

Цього досить, щоб довести хлопця до божевільного стану. І кутя, і дідух, і урочистість вечері, і батько, що, мов патріярх, возсідає на свойому місці, і свічки замість лямпи, все те для Василя тратить смисл. Якась вища, могутня сила вириває його з родинного середовища. І коли він на другий день стояв у церкві на всеночній, коли слухав “Христос рождається, славімтє”, в його уяві іноді поставав простір залі комерційної школи, він чув звуки “Дунайських хвиль” і бачив її танцюючу, сяючу, срібноволосу... Відганяв видиво напруженням волі, дивився в обличчя почорнілої Матері Божої і з глибини душі, ніби кров з рани, виступала молитва. Велика, добра, всерозуміюча і всепрощаюча: “Мати Любови, не відмов мені своєї ласки і даруй мені мою пристрасть! Гріх це чи святість? Не знаю. Я люблю!..”

Ніякі сили не втримають тепер Василя дома. Ніякі запрошення в гостину, ніякий гнів. Вже, мовляв, запанів. Ми йому не товариство. Що тут поможуть слова?

На другий день свят зараз по обіді Василь вийшов. Не дивився на годинник. Він має досить сили, щоб не боятися заметеної дороги. Мороз його не бере... Має гарячу, молоду кров. Вітер не може йому перешкодити. Розсікає його, мов летун, а щоки горять вогнем.

Скоро починає вечоріти. Білі, здається, безмежні поля зливаються з обрієм. Василеві здається, що він ступає в ту безмежність, що під ногами немає землі, що він оповитий мряковиною, але він не чує жадної втоми, йому не докучає холод, почувається бадьорим і щасливим.

Ось уже і місто. Далеко внизу горять розсіяні вогники. Йде в долину, вітер потроху вщухає і на вулицях майже зовсім зникає. Чується своєрідний міський ритм, їдуть кудись візники з балабонами, горять у вітринах ялинки.

Ялинка відбувається у тій самій залі комерційної школи. Василь до неї не готувався. У кишені майже нема грошей. Не заходив до голяра. Одяг його здорожений, засніжений, а коли сніг розстав, на ньому лишились крапельки води. Як був, так і пішов на вечірку. Купив вхідний квиток і непомітно пробрався до залі. Скільки тут вишитих, яскравих сорочок, барвистих плахт, маючих стрічок, сяючих дівочих очей. Гримить Гакманова оркестра. Посередині залі палаюча ріжнобарвними огнями, оздоблена безліччю цяцьок ялинка. На сцену виходить так само барвистий, ніби польові маки, хор під керівництвом високого, худого дириґента. У перших рядах повно міських знаменитостей; голови установ, директори, лікарі, адвокати, купці... Звучно, розмашно рванулась перша коляда:

Ой видить Бог, видить Творець,

Що весь мир погибає!

Заля помітно зригнула. Очі всіх загорілись у такт пісні, звуків і барв, доброго настрою, теплоти і вдоволення.

Возвістити в Назареті, стала слава у вертепі... промовляють прекрасні, свіжі голоси дівчат, хлопців, між котрими Василь бачить багато знайомих. Стає так приємно, що Василь шкодує, що й він не там, на сцені, і що він також не співає. Це помітно і з іншими. Всі, що слухають таку поривну, знану пісню, не можуть сидіти спокійно. Всім хотілось би також прилучитися до хору, щоб звуками вилити свою любов, свою радість.

Багато задніх місць лишається порожніми. Василь не хоче займати їх, хоча ноги втомлені.