Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Микола Куліш, талановитий драматург, що був президентом ВАПЛІТЕ протягом останнього року її існування, написав драматичну трилогію, в якій досліджував дилему радянської націоналістичної політики. Перша й найвідоміша п’єса циклу «Народний Малахій» відродила традиційний образ юродивого, божевільного пророка, чия очевидна навіженість дарує йому волю оголошувати болючу правду, про яку ніколи не сказали б «здорові» люди. Головний герой — Малахій Стаканчик, колишній листоноша, що шукав можливості втекти від революції, «замурувавшись у чулані». Він просидів там два роки, начитався більшовицької літератури, і під час непу, уявляючи себе реформатором, відправив свої проекти на розгляд уряду. Метою одного з проектів було вирішити основну проблему українського комунізму, провести «негайну реформу Людини і в першу чергу українського роду» і «реформу української мови з погляду повного соціалізму»[559]. Він дістає бюрократичну відповідь, що його проект узято до розгляду. Малахій Стаканчик вирушає на зустріч із головою уряду, проте це завершилося для нього божевільнею, де він проповідував про реформи іншим пацієнтам. Він проголосив себе народним комісаром Малахієм, скорочено — «Нармахнар». Він утікає, щоб проповідувати про реформи робітникам фабрики та, зрештою, повіям у борделі. Його пригоди стали інструментом сатири на життя радянської України, оскільки він мандрує країною як Дон Кіхот революції[560]. Останню п’єсу трилогії — «Патетичну сонату» — не могли поставити в Україні через спротив офіційної критики. Куліш домовився про російський переклад для постановки в Москві, де п’єса мала такий успіх протягом свого тримісячного показу, що було важко навіть купити квитки на неї[561]. Як лідер ВАПЛІТЕ Куліш у спробах захистити літературу від мракобісся був не менш вольовим, ніж Хвильовий. Якось у відповідь на закиди Володимира Коряка, офіційного критика й натхненника Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, сформованої для обмеження впливу ВАПЛІТЕ, Куліш розглянув його звинувачення й поцікавився, чи вони часом виходять не від прокурора, а саме від того, хто називає себе літературним критиком[562].

Куліш тісно співпрацював із Лесем Курбасом, який у маніфесті Молодого театру 1917 року проголосив потребу для України орієнтувати свою культуру на Захід набагато раніше, ніж це зробив Хвильовий. Курбас був лідером театральної трупи «Березіль» у Харкові в 1920-х. Його стосунки з Кулішем певним чином можна порівняти зі стосунками Чехова та Станіславського. Разом вони були головними новаторами в українському театральному житті, створюючи українську версію європейського експресіонізму[563]. Курбас, висвітлюючи свої ідеї в журналі «ВАПЛІТЕ», вимагав ясності та оригінальності, високого рівня культури[564] й «найактивнішого відношення до сучасности», виховання нового покоління на зміну пролетаріату; водночас він відкидав «картонних героїв», що виголошували шаблонні революційні фрази, та вимагав психологічної глибини персонажів[565].

ВАПЛІТЕ вплинула й на кіно завдяки Олександрові Довженку. Не рахуючи поезії Павла Тичини, робота Довженка залишається найвідомішою з усього, що створила ВАПЛІТЕ. За суб’єктивним рейтингом у тріумвіраті радянських кінематографічних піонерів її можна поставити між Ейзенштейном та Пудовкіним. Ранні фільми режисера, як зізнавався він у своїй автобіографії, зображували класові категорії, а не індивідів[566]. Проте Довженко міг мати драматичний вплив на конфлікт цих категорій. Наприклад, коли український учитель-нікчема, що став козаком, не зміг застрілити робітника-героя, дивлячись йому у вічі, робітник підходить до нього, бере пістолет і, дивлячись прямо у вічі, вбиває його. Ця сцена є в «Арсеналі» — його епопеї пролетарської революції. У ранішому трактуванні революційних подій на селі — фільмі «Звенигора» — йдеться про двох синів старого селянина, одного комуніста й одного націоналіста, що борються за таємничі скарби України. Пошуки цих скарбів націоналістом, незграбою, що наживається на старих легендах та козацьких символах, призводять до абсурдності, морального банкрутства та самогубства, тоді як комуніст розуміє: справжні українські таємничі скарби можуть бути відкриті соціалізмом, прогресом і технологіями. Зрештою, батько переходить на бік нової епохи, і це символізує відповідний перехід української нації. Повчальний тон сюжетної лінії фільму та образи персонажів, складна структура та незвичайне використання світла роблять його загальновизнаною класикою німого кіно. Мабуть, серед усіх членів ВАПЛІТЕ Олександр Довженко найпереконливіше ототожнював «чисте» мистецтво з «буржуазним»[567].

Про кожного з двадцяти семи членів ВАПЛІТЕ можна було б написати монографію. За браком місця ми лиш побіжно окреслили, ким вони були та що представляли, а однією фразою їхню діяльність загалом можна підсумувати так: естетично цінне революційне мистецтво.

Кінець ВАПЛІТЕ

Після червневого пленуму ЦК КП(б)У Хвильового засудила найвища українська партійна влада. Микола Скрипник, котрий натоді вже перетворювався на головного речника партії щодо національного питання, оголосив про завершення української літературної дискусії. Націоналізм, як він пояснював, був буржуазним, і партія протистояла своїми пролетарськими рішеннями будь-яким буржуазним впливам. Це по-буржуазному — протиставляти українську культуру російській. Жодна з них не переважала іншу, і жодна не могла повчати іншу. Вони житимуть пліч-о-пліч в атмосфері «братерської співпраці»[568].

Хвильовий міг або відкрито не підкоритися партії, або зректися своїх поглядів. Не підкоритися означало б бути виключеним; навіть 1926 року в Радянському Союзі такий крок означав політичну смерть. Він вирішив зректися. У грудні 1926-го Хвильовий і його колеги Олесь Досвітній та Михайло Яловий опублікували довгий самокритичний лист у «Вістях», визнаючи свої помилки. У надії захистити себе від щораз сильніших нападок з боку партійного керівництва, 28 січня 1927 року ВАПЛІТЕ виключила трьох письменників зі своїх лав. Вона це зробила без згоди партії, і згодом стало зрозуміло, що неприязнь компартійного керівництва до цієї організації лише посилилася[569].

Як виявилося, Скрипникова заява про завершення літературної дискусії була передчасною. ВАПЛІТЕ й далі підтримувала якість у літературі[570]. Вона забезпечила Хвильовому платформу, що давала можливість відповідати на критику[571], а також видала його роман «Вальдшнепи».

Опубліковано було тільки першу частину «Вальдшнепів», потім ваплітянський журнал закрили через цей «злочин». Важко судити лише за половиною роману, але це була чудова робота, яку написав комуніст. Його герой Карамазов був зневіреним комуністом, який визнає, що вбив заради революції, проте цинічно заявляє: «Я злочин беру в лапки, бо свідоме вбивство во ім’я соціальних ідеалів ніколи не вважав злочином». Він відкидає Шевченка, Україну та «цю ідіотську українізацію» аж до моменту, коли його цинізм оскаржує Аглая, у яку він закохався. Герой розповідає їй про своє минуле, про вбивства, що їх він скоїв як чекіст під час громадянської війни. Аглая бачить у ньому типового героя, одного з тисяч тих Карамазових, чиї романтичні революційні ідеї змушували їх убивати за мрію, що так і не здійснилася. Вони почувалися винними; проте не могли залишити