Читати книгу - "Морфій"

колін, тягнусь до апарата, кручу номер, є сигнал.

— Прошу доктора Ростанського. Віллеманн на лінії.

І що я запитаю, що йому скажу?

— Слухаю.

— То я, Константи.

— Не маю, не дам, кінець. Не проси, не дзвони і не приходь, — твердо відповідає.

— Але я нічого не хочу, Яцку.

— Не дури.

— Не дурю. Я зав’язав. Кінець.

Мовчимо.

— А що в тебе? — питаю по хвилині.

— Помирають, одне за одним.

Знову мовчимо.

— Є якісь новини про Іґу?

— Поки нема, — кажу тихо. — Але шукаю. Маю людину, котра її знайде, маю контакти в нашій поліції і в німецькій. Знайду її.

— Дякую, Костику.

— Не дякуй.

У слухавці якісь голоси поміж тріском.

— Мушу йти, кличуть.

— Іди. До зустрічі, Яцку.

Слухавку на рогатки, тремчу в своїй оселі, в шоколадному домі, Геля дивиться на мене, добра Геля, люба Геля, зникла зла Геля, котру я ненавидів і котрої боявся, бо ж загалом вона геть не така, як її євгенічний батько. Геть не така.

— І що з ним? — питає.

— Нічого. Працює. Поранені мруть.

Відважний, відважний Яцек, відважний на медичних студіях, відважний корпорант[64], відважний з модною штукою в руках і відважний за операційним столом.

Відважним він був і тоді, коли я насправді хотів його вбити. Коли десь у середині тридцятих років ми стояли з гладкоствольними пістолетами, Яцек мав стріляти перший і демонстративно вистрелив у повітря, а потім повернувся до мене своїми широкими грудьми та всміхнувся мені, перепрошуючи, просячи пробачення, після чого заплющив очі.

Ти справді хотів його вбити, Костику, я добре пам’ятаю, я стояла за тобою і підтримувала твою руку з пістолетом, і ти цілився, щоб його вбити, і вистрелив, і не влучив, Костику. І нині ти думаєш, що схибив зумисне, але це неправда. Ти схибив, бо пістолет був поганий, бо секунданти за згодою сторін зробили похибку на прицілі, ви стрілялися на іподромі шволежерів з відстані тридцять п’ять кроків, пістолети без нарізки і без мушок. Але ти мітив йому в груди, в груди єдиної людини, котру міг і можеш називати другом, ти бачив його лице над чорною трубою ствола, його білий комір сорочки — бо ви не хотіли стрілятися в мундирах, хоч обоє й могли на правах офіцерів.

Але нас ті мундири бридили, обидвох, бо нехіть до мундирів також нас єднала, так, нас усе єднало, і тільки вона, Іґа, нас розділила.

Іґа вас розділила, Іґа нас розділила.

Ти тоді вже був закоханий у Гелю, чи ти був закоханий у Гелю вже тоді? Як то було, не пам’ятаєш, Костику, не пам’ятаю. Але ти все одно вистрелив. Не хотів у нього влучити і не влучив, бо ж не міг я вбити Яцка. Хай буде так, Костику, пам’ятай це собі, як захочеш.

Ти кохав Гелену і знав, що Яцек з Іґою зближуються, і все було в ідеальному порядку, доки ти не побачив, як вони цілуються. Очевидно ж, вони цілувалися й раніше. Але саме тоді ти зрозумів, що Іґа таки вислизає тобі з рук.

Ти не бачиш цього, Костику, але я бачу. Із тіл коханців виростають великі чорні колони, з тієї самої матерії, що темною субстанцією пульсує під шкірою історії і, зустрічаючись сама з собою, заламується готичними стрілчастими арками, поєднується на довше, ніж тривають життя самих коханців, їхні тіла помирають, а колони існують і далі, походжають між ними чорні боги, тільки ж ти не знаєш ні про колони, ні про чорних богів, Костику, то не твоя справа, колони й боги тебе зовсім не обходять. Але я їх бачу, бачу колону, що проростає з твого тіла, і колони з тіл усіх жінок, з котрими ти був, бачу, як вони єднаються склепінням, а на склепінні сидить злий чорний божок.

Коли ти побачив Яцка з Іґою, то нічого не зробив, пам’ятаєш, Костику?

Чого ж ми тоді взагалі стрілялися, не можу пригадати. Ну тобто я пам’ятаю, що нам ішлося про Іґу, але як, що там було про неї, я ж тоді вже був із Гелею, що мені було до Іґи?

Не пам’ятаєш, Костику, забув, дурненький, бо таки хотів забути, викинув із голови.

А було так: ви сіли у «Зем’янській» п’яні. І, здавалося, цвіте між вами дружба і всіляка злагода. Ви навіть обіймалися, випиваючи чергові келишки коньяку, одним духом, як горілку.

Були там також Іґа і Геля, були обидві, вони вже заприязнилися, дивилися на вас ізнизу вгору, від столика архітекторів, сиділи з Журавським та іншими, а ти тоді шепнув, Костику: «І як тобі смакують мої недоїдки?»

Про що ти думав, кажучи це у вічі Яцкові, котрий був закоханий в Іґу, про що ти думав, кажучи це у вічі Яцкові, котрий приязно до тебе ставився?

Не знаю, чи ти взагалі про щось думав. Ти йшов стежкою тигра, ти був драконом, ти знайшов його найменш захищене місце. А потім був невеличкий скандал, про дуель навіть у «Кур’єрі» написали, без прізвищ, зате вельми насмішкувато, що то, мовляв, була дуель, яких багато, у якій основною жертвою стає дах, що його дуелянти з великою радістю дірявлять, ніби то дах спричинився до всіх тих образ і викликів.

А потім ви возз’єдналися, легко возз’єдналися…

— Спи вже, Константи, — каже Геля.

І я засинаю. А потім прокидаюся надвечір. Геля приготувала вечерю, скромну. Якийсь суп, хліб. Юрчикові дістається м’ясо, він їсть і дивиться на свого татуся, на переможеного вояка, котрий жодного разу не вистрелив, дивиться, дивиться на морфініста, дивиться на моє життя, на мої невдалі рисунки, на змарновані шанси, на все моє життя, на мого мертвого батька, на мою матінку Білу Вірлицю, на все дивиться і не бачить.

По вечері Геля поклала Юрчика спати, а я в своєму одязі знайшов кількаденний шоколад, той, що його купив у Галі Мировської. Заніс до кімнати Юрчика.

— Він уже спить.

— То я покладу біля нього на столику, вранці зрадіє.

Геля подивилась на мене, і в її погляді було видно кохання. Ми пішли в ліжко. Її рука була на моєму торсі, моя рука — на її грудях. Не відвертала голови. Потім я пригортав її, а вона тихесенько плакала.

Потім я заснув.

Розділ VI

Я дивлюсь на нього, на Константи Віллеманна, споглядаю його звисока, дивлюся, як він спить біля своєї дружини, в шоколадному домі, вони сплять побіч, поєднані нещодавніми любощами, близько, бо вона все знає і все йому пробачає, сплять, я дивлюсь