Читати книгу - "Ганнібал"

потилицю архієпископа, Сатана трьома своїми обличчями гризе Юду, Брута й Кассія — таких же зрадників, як і Пʼєр делла Вінья… Красно дякую вам за увагу.

Учені аплодували йому з ентузіазмом, хоч і в притаманній їм м’якій, сухуватій манері, і доктор Лектер, так і не ввімкнувши світла на повну потужність, прощався з ними поіменно, тримаючи в руках книжки, аби не довелося тиснути руки. Виходячи з тьмяного Салону Лілій, слухачі, здавалося, були цілком оповиті чарами лекції.

Доктор Лектер і Рінальдо Пацці, лишившись сам-на-сам у великій залі, чули, як між ученими на сходах спалахували дискусії з приводу виступу.

— То що скажете, Commendatore, чи вдалося мені зберегти свою посаду?

— Я не вчений, докторе Фелл, проте навіть обивателю зрозуміло, що ви справили на них враження. Докторе, якщо вам буде зручно, я проводжу вас додому й заберу речі вашого попередника.

— Там дві валізи, Commendatore, а у вас ще й портфель. Понесете їх усі в руках?

— Я домовився, що до палаццо Каппоні по мене приїде патрульна машина, — Пацці вмів наполягати, коли виникала необхідність.

— Гаразд, — відповів доктор Лектер. — Я буду готовий за хвилину, тільки речі складу.

Пацці кивнув, відійшов до високого вікна й дістав мобільний телефон, не зводячи з Лектера очей.

Пацці бачив, що доктор абсолютно спокійний. Із нижніх поверхів долинали звуки електроінструментів.

Пацці набрав номер і, коли Карло Деоґрасіас відповів, мовив:

— Лауро, amore, буду вдома незабаром.

Доктор Лектер прибрав книжки з кафедри і склав їх у сумку. Потім обернувся до проектора, у якого й досі гудів вентилятор охолодження, а в промені літали порошинки.

— Я мав їм іще оце показати, гадки не маю, як же я пропустив цей малюнок, — доктор Лектер вивів на екран зображення голого чоловіка, що висів під бійницями палацу. — Він вас зацікавить, Commendatore Пацці, дайте-но тільки налаштувати різкість.

Доктор Лектер повозився з апаратом, а тоді підійшов до зображення на стіні. Його чорний силует на завісі був такого ж розміру, як і шибеник.

— Зможете розібрати? Це максимальне збільшення. Ось тут його вкусив архієпископ. А під ним написано ім’я.

Пацці не став підходити до доктора Лектера впритул, але коли він наблизився до стіни, то відчув запах якогось хімікату й на мить подумав, що то засіб, яким користувались реставратори.

— Можете розібрати літери? Тут написано «Пацці», разом із глузливим віршиком. Це ваш предок, Франческо, повішений зовні Палаццо Веккіо, під цими самими вікнами, — сказав доктор Лектер, дивлячись просто в очі Пацці крізь промінь світла, що їх розділяв. — І якщо ми вже заговорили на цю тему, синьйоре Пацці, мушу вам зізнатися: я серйозно розмірковую над тим, щоб з’їсти вашу дружину.

Доктор Лектер рвонув величезну завісу й накинув її на Пацці. Слідчий борюкався під брезентом, намагаючись вивільнити голову, серце тріпотіло в його грудях, але доктор Лектер миттєво опинився позаду, схопив за шию страшною, сильною хваткою та притиснув крізь полотно до його обличчя губку, просякнуту ефіром.

Рінальдо Пацці був міцним, він відбивався, ноги й руки плутались у полотні, ноги ледве ворушилися попід тканиною, але попри це він зумів дотягтися рукою до пістолета в ту мить, коли вони вдвох повалилися на підлогу, він спробував прицілитися «береттою» собі за спину під тісним покривалом, натиснув на гачок і прострелив власне стегно, вже поринаючи в темний вир…

Маленький 380-й калібр під тканиною наробив не більше шуму, ніж стукіт і шурхіт на нижніх поверхах. Ніхто до них не піднявся. Доктор Лектер зачинив величезні двері до Салону Лілій і замкнув їх на засув…

Пацці повернувся до тями з легкою нудотою, у горлі відчувався присмак ефіру, у грудях — важкість.

Він побачив, що й досі перебуває в Салоні Лілій, і збагнув, що не може поворухнутися. Рінальдо Пацці був навстоячки перемотаний брезентовою завісою й мотузками, нерухомий, мов долівковий годинник, приторочений до високого ручного візка, на якому робітники привезли в залу кафедру. На роті — липка стрічка. Перев’язка зупинила кровотечу з вогнепального поранення в стегні.

Спершись на кафедру, доктор Лектер дивився на слідчого й згадував, як його, перемотаного подібним чином, пересували лікарнею на ручному візку.

— Ви чуєте мене, синьйоре Пацці? Зробіть кілька глибоких вдихів, поки маєте змогу, впорядкуйте думки.

Поки доктор Лектер говорив, його руки не спочивали. Він прикотив у залу велику полірувальну машину й возився з товстим оранжевим дротом, майструючи ближче до штепселя зашморг. Гумова ізоляція рипіла, поки він робив на дроті тринадцять традиційних обертів.

Покінчивши із зашморгом, він смикнув петлю й поклав її на кафедру. З витків дроту на кінці зашморгу стирчав штепсель.

Пістолет Пацці, пластикові наручники, вміст його кишень та портфель також лежали на кафедрі.

Доктор Лектер перебрав папери. Він засунув під сорочку папку з картотеки карабінерів, де лежали його permesso di soggiorno, дозвіл на роботу, фотографії та негативи його нового обличчя.

Там же знайшлася й партитура, яку доктор Лектер позичив синьйорі Пацці. Тепер він підібрав ноти й постукав ламінованим аркушем по зубах. Ніздрі розширились, і він глибоко вдихнув, наблизивши своє обличчя до лиця Пацці.

— Лаура, якщо дозволите називати її Лаурою, певно, користується чудовим нічним кремом для рук, синьйоре. Масний. Спершу охолоджує, потім зігріває, — мовив він. — З ароматом помаранчевого цвіту. Лаура, l’orange[86]. Гм-м-м. У мене цілий день ані крихти в роті не було. Власне, печінка й нирки згодяться на вечерю одразу, сьогодні ж, але решта м’яса має повисіти ще тиждень, враховуючи прохолодну погоду. Прогнозу я не бачив, а ви? Я так розумію, що це значить «ні»… Якщо ви розкажете мені все, що я попрошу, Commendatore, то я погоджуся покинути місто без трапези, і синьйора Пацці залишиться цілою та неушкодженою. Я ставитиму вам питання, а там побачимо. Можете мені довіритися, між іншим, хоча, певно, довіра вам важко дається — ви ж себе знаєте… Іще в театрі я зрозумів, що ви мене впізнали, Commendatore. Ви часом не обмочили штанці, коли я схилився над рукою синьйори? Коли я не дочекався поліції, то збагнув, що ви мене продали. Кому ви мене продали, Мейсонові Верджеру? Кліпніть двічі, якщо так… Дякую, як я й думав. Якось я зателефонував за номером на його всюдисущому плакаті, далеко звідси, просто задля розваги. Його люди чекають надворі? Угу. І один із них пахне, як зіпсута ковбаска з кабанятини? Зрозуміло. Ви комусь розповіли про мене у Квестурі? Це ви один раз кліпнули? Я так і думав. А тепер я хочу, щоб ви хвилинку подумали й переказали