Читати книгу - "Війни Міллігана"

дроту. Добре, що хоч без башт зі стрілками в кутках.

Охоронці з Ліми попередили своїх колег з Дейтона, що перші їхні п’ятеро в’язнів — пацієнти з Ліми, включаючи Міллігана, — були небезпечними психопатами, здатними на вбивство без причини. Попри це директор центру, молодий Алан Вогель, чітко дав зрозуміти своїм керівникам з Департаменту психічного здоров’я, що збирається створити тут гуманістичний заклад. Персонал центру ще проходив стажування, і Вогель поквапився оголосити всім, що атмосфера у Дейтоні відрізнятиметься від тієї, яка була в Лімі: кожен пацієнт матиме право підійти до столу наглядача чи охоронця й поставити питання — на яке вони повинні ввічливо відповісти.

Перед прибуттям пацієнтів з Ліми зібрали першу терапевтичну команду: шкільний учитель, психолог, молодий соціальний працівник і медбрат. Вони мали з’ясувати, чим би хотіли займатися пацієнти в рамках терапевтичної програми і переконати в тому, що їхні побажання тут справді всіх цікавлять. Вогель особливо наголосив на тому, що головна мета закладу — терапія, а охорона тут — лише необхідність, і їй не варто приділяти надто багато уваги.

Колеги Вогеля сміялися йому в спину.

Мілліган і ще четверо чоловіків стали першими пацієнтами-в’язнями нового закладу. Біллі зайшов у двері другим. Мері так благала його подивитися на це нове місце на власні очі й не вірити чуткам, що він все ж таки вирішив відстрочити радикальні дії. Якщо справді виявиться, що в Дейтоні так само погано, як у Лімі, — можливість піти в кімнату смерті у нього завжди є.

томмі моргнув і прокинувся — і сам здивувався з того, що взагалі прокинувся. Вочевидь, щось відстрочили, а йоговикликали перевірити систему безпеки нового місця. Офіцери в новеньких формах — білі сорочки, нашивки, значки, чорні штани (просто як у поліцейських Колумбуса) — зняли з нього кайданки, як тільки він зайшов. Йому також дозволили лишити свій одяг, але решту речей забрали на огляд, під час якого мали вирішити, що саме можна відкласти.

Його привели в одну з кімнат відділення «Б»: площею вісім на десять футів[36], з раковиною, туалетом і шафою. На ліжку — сталевому листі з тонесеньким матрацом, схожим на аркуш паперу (і це вже розкіш, як для тюрми), — чекала постіль і туалетні приладдя для нового жителя. Він постелив простирадла. Стало якось моторошно.

Вікна у формі літери «L» піднімалися вздовж стіни й тяглися під стелею. томмі уважно оглянув куленепробивне скло — до такого і ґрати ставити не треба. Розбити чи вибити скло не вдасться. Потім він звернув увагу на ущільнення навколо скла: як тільки він його витяг, товстенне надійне скло просто випало йому в руки. Попри неймовірну втому томмі розсміявся й швидко повернув скло на місце. Якийсь справді хворий пацієнт може серйозно травмуватися, якщо вирішить так тікати.

Він вийшов з кімнати у загальну залу. Тут наглядачі спостерігали за пацієнтами зі своїх боксів. Іноді сюди заходив хтось з персоналу, знайомився з пацієнтами й намагався переконати їх, що тут не так, як у Лімі. У дечому це була правда: тут було чисто, усюди панував порядок. Але пункт медсестер, забраний армованим склом, через яке навіть звуки не проходили, одним своїм видом пригнічував будь-кого. Доводилося говорити через мікрофон. Усюди були камери, постійне тихе дзижчання яких посилювало параною.

Наступного дня привезли ще кількох пацієнтів, серед яких був і розумний молодий чоловік на ім’я Дон Бартлі. томмі відразу відчув, що вони зможуть знайти спільну мову і створити команду.

А тут не так вже й погано.

За кілька днів по тому пацієнтам дозволили влаштувати загальну зустріч, на якій вони могли б обговорити свої проблеми — наприклад, нестачу цукру чи відсутність кавоварки. аллена бісили такі мізерні скарги. Добре, що взагалі є кава! У Лімі у відділенні кави не було.

До зборів долучилися наглядачі й запитали, як можна було б покращити умови для пацієнтів. аллен і ще четверо його знайомих одразу запропонувати зоотерапію, столярну майстерню, художню терапію й майстерню кераміки. Представники адміністрації пообіцяли все це влаштувати, і аллен з вдячністю згадав Мері, яка радила не ставитися до Дейтона упереджено. Вочевидь, вони тут дійсно намагаються зробити гідну установу.

Як тільки аллен призвичаївся до нового місця, зателефонувала Дороті, мати Біллі, та повідомила, що планує приїхати провідати його.

— Мері питала, чи можна їй приїхати разом зі мною, — переказала Дороті прохання дівчини.

— Ми вже попрощалися, — знизав плечима аллен.

— Вона каже, що хоче переїхати в Дейтон, щоб бути ближче до тебе.

— Думаю, не варто. Їй не треба зв’язувати своє життя зі мною.

— Ти маєш сказати їй це особисто. Можна, вона приїде зі мною?

У аллена не вистачило духу відмовити.

Щоденник Мері. Неділя, 23 листопада 1980 року

Через чотири дні після переведення в Дейтон ми з мамою Біллі поїхали його провідати в новому місці. Дісталися ми туди о 13:00 і пробули до 15:30. Знайти нову будівлю було нелегко, бо корпус нового центру ховається за старими будівлями Державної лікарні Дейтона, у великому яру за височенним парканом, який перекриває увесь краєвид. Тут із вікон, мабуть, лише паркан і видно — у Лімі хоча б газони були навколо.

Вхід лійкою сходиться до невеличких дверей — це відразу якось пригнічує, бо зрозуміло, що відвідувачам тут не раді. У кімнату для відвідувачів Біллі увійшов крізь інші двері. На вигляд він здавався дуже засмученим. Дороті спитала, чи дають йому ліки — він відповів, що ні. Його історію хвороби з Ліми не передали сюди, тож вони про нього нічого не знали й не могли продовжити давати йому «Елавіл»[37], який він приймав у клініці.

Згодом його настрій покращився. На ньому був той самий одяг, що й минулого вівторка — він тоді віддав мені увесь свій інший одяг, і сьогодні я йому його привезла. Біллі сказав, що окрім цього в нього тут нічого немає, бо ніякої уніформи йому не видали. Ще сказав, що від самого приїзду він «тільки те й робив, що сидів у кімнаті». Опалення в корпусі не було, і Біллі поскаржився на холодну підлогу й попросив наступного разу привезти йому килимок.

Хтось з персоналу сказав Біллі, що адміністрація не вірить у його СМО — і взагалі не вірить в існування цього синдрому.

Це дуже засмутило його. Матері Біллі директор центру сказав, що вони планують ставитися до нього як до однієї особистості — тобто приписувати всі його дії одній людині й лікувати його як одну людину. Вони