Читати книгу - "Ініціація"

би ліпше не знав, легше було б, — докумекав, а в який бік кидатися — хтозна.

Спочатку хотів було прихопити пляшку горілки, завалитися до нотаріусихи, хильнути для хоробрості, щоб уже вирішити проблему кардинально. Дихнути на Тасю горілчаним перегаром і в лоба їй: «Так ти і досі незаймана, Тасю? І виходить, що в тому моя провина. Так я… теє… Можу виправити ситуацію прямо зараз». Та до нотаріусихи шлях неблизький — аж у райцентр треба їхати, а до обійстя Оверкового сина Івана, який продав хату Наталі Іванівні Костомаровій, — хвилин двадцять пішки, а на «Ниві» за п’ять домчати можна, тож значущість завдань логічно змінилася і Перегуда попрямував у Карасівку, до Оверкового сина.

Іван не виламувався, не крутив носом, не впирався, мовляв, чого це я маю про конфіденційну комерційну угоду першому-ліпшому розповідати. Стали біля паркану, Іван плюнув на землю від прикрощів: такої дурні наробив, їй-богу, аж спокою лишився, бо за копійки віддав батькову хату. І все чисто Перегуді виклав. Як роки три поспіль постійно давав оголошення про продаж хати і в агенції, і на різних сайтах, та потенційні покупці наче повиздихали: хоч би хто озвався. А цьогоріч на початку осені раптом подзвонив один чоловік. І все, як годиться: зустрілися, чоловік хату оглянув небайдуже — усе чисто обмацав, у кожну щілину заглянув, і хоч Іван цілком обґрунтовано просив за батькове обійстя вісім тисяч доларів, чоловік запропонував три, і так затято торгувався, коли Оверків син і слухати про три тисячі відмовився, що в результаті Іван погодився на чотири з половиною тисячі доларів і тепер шкодує катастрофічно, та користі від того — нуль: справу зроблено. А хто дурний?

— Сам дурний! — резюмував безжально. — Жінка тепер щодня мені мозок виїдає: все розказує, що б ми накупили на три з половиною тисячі доларів, які я просрав.

— Іване, а що за козел учинив з тобою те паскудство? Звідки взявся? — допитувався Перегуда. — Хату ж жінка стара купила. Наталя Іванівна Костомарова. Ми з нею вже й роззнайомилися.

— Козел бабцю вже до нотаріусихи Тасі Ягольник привіз, коли ми угоду укладали. Сказав: для оцієї пані старався ціну знизити, бо самі бачите — не така вже заможна, а дуже хотіла жити на природі.

— А жінка що? Погоджувалася?

— Та він її у нотаріусихи будив разів десять, бо все куняла. Штовхоне її, вона очі розплющить, киває: так, так. І усміхається, як пришелепкувата.

Перегуда насупився, головою мотнув.

— Так теє… — почав розмірковувати. — Може, той чоловік її якимись ліками накачав?

— А якого біса?

— Та такого біса! Бабця божиться, що хати в тебе не купувала, в село перебиратися не збиралася і взагалі не розуміє, як на хуторі опинилася.

Іван примружив око. Глянув на Перегуду хитрувато.

— Значить, якщо виманити в бабці угоду про купівлю хати і Тасі в районі дати на лапу, щоб реєстри свої попідчищала, то я зможу заново хату продавати?

— Може, ще й гроші, які отримав, не повертатимеш? Геть здурів? — здивувався Павло. — Краще про козла того розкажи. Ім’я у нього є? Хто такий? Ким бабці доводиться? Чого біля неї крутився? Знаєш?

— Тільки одне і знаю, — признався Іван. — Козла звати Германом. Тася Ягольник його Германом називала.

— Тася, кажеш? — тільки й буркнув Павло. Усі шляхи вели до Тасі.

Повертався до своєї хати, крила якогось біса за плечима чухалися: до Тасі? Та не проблема! Соляри в «Ниву» заллє, пляшку горілки в кишеню вкине і одним махом у районі дві справи зробить: позбавить Тасю цноти, щоб уже так не дорікала, а як з інтимом покінчать, про Германа розпитає настирно! Логічний план? Геніальний. Жінки ж після сексу розслаблені і щасливі, довірливі, наче приручені: будь-яку команду виконають.

«І не доведеться двічі в район їздити, пальне витрачати!» — затвердив подумки план, і гайда. Вскочив до власної хати грошей на соляру взяти, зиркнув на бабцю Костомарову: куняла на тапчані, сумку з рук не випускала.

— Зараз… — чи то бабці, чи то собі самому. — Дізнаюся, де шукати зупинку маршрутки, яка вас до Києва домчить.

На «Ниву» — і в райцентр. Автівка летіла, наче й у неї крила виросли. А Перегудині крила щось уже не дуже і чухалися: опустилися, звисали безпорадними ганчірками. А чому? У кермо вчепився: долоні зволожніли, ніби страх оселився в тих долонях, думки розгублені в голові скачуть, як кози дурні. А в «Ниві» замість соляри раптом війнуло агресивними Альончиними парфумами, наче сама Альонка об’явилася поряд. Наче всілася поряд із Перегудою, плечиками знизала: «Так ти зі своєю Тасею без резинки хочеш? Любиш її, чи що? І як ти до неї підступишся? Що скажеш? Отак прямо: лягай, стара ти дівко, зараз жінкою станеш?»

«Не можна так, — сам собі признався. — Тася ж не хвойда якась. І не Альонка. І горілкою її накачувати — якось воно теє… не по-людськи».

Аж на гальма: твою дивізію! «Нива» завмерла на узбіччі худого, давно не ремонтованого шляху, що з’єднував райцентр із Карасівкою. Перегуда увіп’явся очима в червоно-жовте багатство осіннього лісу: тішило око, пробивалося до салону «Ниви» ненав’язливими оптимістичними пахощами, і на тлі вічного природного відродження худа дорога видалася Павлові ще більш занедбаною і побитою. Заялозив вологими долонями по керму.

— А коли ми з Тасею з Карасівки в райцентр на татових «Жигулях» їздили, асфальтівка ще без ям була, — вилилися словами думки з минулого.

Дивиться — рівна дорога. Не побита ще, рівненька, обабіч неї лісок молодий, сокирами не потравмований. І татків яскравий помаранчевий «Жигуль» мчить у бік райцентру: за кермом сам Пашка — зелений, безвусий, поряд Тася струнка, гонорова і геть не така балакуча, якою з роками стала.

— Тасько, чому ти цілу дорогу мовчиш? Не подобається зі мною в райцентр їздити?

— Подобається.

— Так я подобаюся чи тачка?

— Хіба ти до мене весь час на тачці приїжджаєш?

— А ти, Тасько, прямо сказати не можеш? Дуже горда?

— Сам знаєш!

— А ти сама знаєш? Аби знала, вже давно б зі мною… теє…

— Тобі моїх поцілунків мало? Поженимося, тоді і теє… Ти ж сам казав: поженимося.

— Я казав: поженимося, якщо ти мене з армії дочекаєшся.

— Де б не була, дочекаюся.

— Зібралася кудись?

— Навесні знову до Києва поїду. Буду вдруге пробувати