Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

центрі,

пасе-пасе і врешті випасає,

що в омбінці

зараз лежить кілька мішків бабла —

брезентові мішки з баблом,

котрі до завтра ніхто не буде вивозити.

Тоді вони святково одягаються

і їдуть бомбити

обмінку.

А обмінка знаходиться в самому

центрі; вони ще пропускають напханий

народом трамвай і аж тоді йдуть

бомбити

свою

обмінку.

А там їм ніхто, виявляється, не радий,

тим більше — коли вони починають забирати

мішки з баблом.

І ось ти ідеш містом, сонячним боком вулиці,

і в тебе все погано — ні грошей, ні роботи, ні соціальних перспектив,

і тут раптом із обмінки вибігають

молодики в святкових спортивних костюмах і біжать

до бехи, наче біатлоністи, що залишили далеко

позаду всіх претендентів на оптове бабло.

Але що можна робити у Харкові, у 94-му році,

з мішком бабла?

Його можна здати в оптову обмінку.

Але там вони вже всіх перестріляли. Отож вони

вирулюють під колесами трамваю

і мчать в нікуди.

Але за пару кварталів звідси

є затишний кабак із кокаїном,

котрий називається «Елітний клуб “Карамболь”».

І вони їдуть просто туди і починають розплачуватись

баблом, на якому ще не висохла кров інкасаторів.

І що, і їм приносять їхнє відро кокаїну,

і доки вони схиляються над ним,

мов піхотинці над

піхотною міною,

убоп по своїх каналах пробиває їхню беху

і починає штурмувати елітний клуб «Карамболь».

І ось ти йдеш собі,

дивлячись,

як над

трамвайними дротами

підіймаються інкасаторські душі, і все, що тобі хочеться —

це просто нормально потрахатись, хоч раз, хоч раз у житті,

навіть чорт із ними — із соціальними гарантіями,

чорт із нею — з роботою,

хоча б раз, хоча б аби з ким!

І тут тобі раптом до ніг

починають викидати тіла молодих біатлоністів,

і в кожного з них на грудях лейбл адидасу,

мов прострелене серце, так ніби ця команда біатлоністів

потрапила під перехресний вогонь свого дублю.

Невидимі й незбагненні

наші з тобою голоси підіймаються в космос.

Скільки тьмяних, солодких натяків

залишили нам у спадок духи любові.

Краще героїчна смерть, аніж холодна старість.

Спи спокійно, товаришу по боротьбі,

я доношу твій найк,

я поверну борги,

я буду користуватися твоєю трубою,

відповідаючи на дзвінки,

і, коли задзвонять твої батьки,

я скажу, що ти ненадовго відійшов,

але незабаром повернешся,

і тоді вони заплатять за все.

Україна для українців

Раніше в готелі здавались погодинні

кімнати, на рецепції висить табличка: «Погодинні

кімнати більше не здаються»,

але все одно відчувається —

бордель борделем.

Під вікнами зранку тусять араби

і туди-сюди

ходить

проститутка,

яку окликають велосипедисти —

пройде ще раз

туди-сюди,

я її теж окликну,

Маріє, скажу, сестро, шо за шняга,

хто зіштовхнув нас лицем до лиця?

І ось вона

ходить

туди-сюди

під колишнім борделем, мов сирота, яка

пам’ятає в принципі, де вони раніше жили,

але боїться помилитися, тому ходить

туди-сюди

і займається

проституцією.

До чого я веду? Пам’ять тіла, лише вона примушує нас

тягатись усіма цими арабськими помийками.

Історія така:

коли мені було п’ятнадцять,

у місті, де я жив, з’явився серійний убивця.

Вони тоді саме активно почали з’являтись —

серійні вбивці й кооператори,

гробівники соціалізму,

їх тоді всі ненавиділи,

в сенсі — кооператорів.

Наш серійний убивця їздив велосипедом,

виникав із березневого туману і протинав

своїх жертв

трофейним

німецьким

багнетом.

Насамперед він протинав жінок —

беззахисних, безборонних жінок,

котрі гуляли в темних лісах,

брели глухими, заметеними стежками,

блукали на опівнічних кладовищах,

сиділи біля барної стійки — п’яні й розмальовані,

зовсім самотні,

без спідньої білизни —

чомусь саме цих безборонних жінок

він протинав у першу чергу,

а вже потім сідав на свій велосипед

і їхав якраз на першу зміну

до молокозаводу.

І за те, що всі його боялись,

і лаштували на нього

мисливські рушниці й

машину пропаганди,

я завжди ставав на його бік,

я думав так: пам’ять тіла — це кльово,

але ось ви шаройобитеся собі по магазинах

і кінотеатрах,

а він щовечора виходить

за заводську прохідну,

і сідає на свою «Україну», і мчить додому,

і слідом за ним із-за рогу вискакують біси,

на таких самих «Українах»,

і мчать за ним у березневому тумані,

намагаючись вихопити в нього

з рук трофейний багнет,

і ніхто з вас,

слабаки,

не бачить цієї

диявольської гонитви, крізь тишу і морок,

цих чортових перегонів, ніхто з вас

не побачить і не почує,

як