Читати книгу - "Портрет митця замолоду"

досконало відбитого у дзеркалі ясної, гнучкої, розміреної прози?

З хисткого містка він знову ступив на тверду землю. У цю мить, здалось йому, війнуло прохолодою, і, скосивши очі на воду, він побачив, як раптовий порив вітру вкрив її темними брижами. Серце йому ледь тенькнуло, горло ледь стислось — це тіло його жахнулось холодного, нелюдського запаху моря: все ж він не звернув ліворуч до дюн, а пішов прямо, вздовж скелястого пасма, що вело до самого гирла ріки.

Замрячене сонце м'яко освітлювало сіру гладінь там, де річка переходила в затоку. Далі по течії повільної Ліф-фі стрункі щогли мережили небо, а ще далі губилось уві млі розпластане плетиво міста. Наче на якомусь збляклому гобелені, старому, мов людська втома, виднів крізь безчасся образ сьомого граду християнства, такого ж давнього, стомленого й терплячого у своєму ярмі, як у дні скандинавських віч.

Зневірено звів він очі на повільні хмари, плямисті й народжені морем. Вони пливли пустелею неба — орда кочовиків у поході, високо над Ірландією, на захід. Європа, звідки вони з'явились, лежала там, за Ірландським морем — Європа незнайомих мов й оточених долинами, лісами, цитаделями та окопами, муштрованих народів. Він чув у собі незграйну музику, ніби гомін спогадів та імен, таких знайомих, проте не міг вловити жодного бодай на мить; аж ось музика наче тихне, відкочується, відходить... І з кожним відкотом туманної музики з неї вихоплюється одна протяжна клична нота — так зірка протинає морок тиші. Ще раз! Ще раз! Ще раз! Це кликав його позасвітній голос.

— Гей, Стефаносе!

— А ось і Дедал!

— О-о! Перестань, Двайєрисько, бо дістанеш в пику... А-а!

— Молодця, Тавзер! Топи його!

— Сюди, Дедалусе! Бус Стефануменос! — Бус Стефанефорос!

— Топи його, Тавзере! Хай налигається!

— Рятуйте! Рятуйте!.. А-а!

Він упізнав цю мову ще до того, як розгледів обличчя. Од самого виду цієї зжужмленої мокрої голизни мороз пробирав до кісток. Тіла хлопців — мертвотно-білі чи підсвічені блідим золотом чи підпечені сонцем, виблискували вологою. І камінь, з якого вони пірнали, абияк підпертий і розхитуваний їхніми стрибками, і грубе тесане каміння спадистого хвилерізу, на який вони здирались у своїй галасливій забаві, — все мало холодний, мокрий відблиск. Вони шмагали одне одного важкими від холодної морської води рушниками, волосся їх злиплося, насякле холодною ропою.

Вони кликали і він зупинивсь, дотепно відповідаючи на жарти. Які вони всі безликі — Шулі без його глибоко розстебнутого комірця, Енніс без ясно-червоного пояса з пряжкою у формі змії, а Коннолі без своєї спортивної куртки з накладними кишенями. На них прикро дивитись, і вже зовсім прикро — бачити на їхніх тілах ознаки змужніння, що робили жалюгідну голизну огидною. Може, в гурті та в галасі шукають вони порятунку від прихованого в душах страху? І відгородившись тишею, він згадував, яким ляком пойняла його таємниця власного тіла.

— Стефанос Дедалос! Бус Стефануменос! Бус Стефанефорос!

Він уже звик до їхніх жартів, і зараз вони лишень лестили його почуттю спокійної, гордовитої вищості і незалежності. Нині, як ніколи раніш, його дивне ім'я лунало для нього пророцтвом. Сіре тепле повітря здавалось йому таким позачасним, власний настрій таким плинним і безликим, що всі віки злилися для нього в один. Щойно дух давнього данського королівства прозирнув був із шат повитого млою міста. А зараз, зачувши ім'я легендарного майстра, він немовби почув невиразний шум хвиль і побачив щось крилате — воно летіло над морем, повільно здіймаючись у повітрі. Що це таке? Просто чудернацька гравюра на першій сторінці середньовічної книги з пророцтвами і символами — отой схожий на яструба чоловік, що летить понад морем до сонця, — чи передвістя мети, для служіння якій він народився і до якої йшов крізь тумани дитинства й отроцтва, символ митця, який у своїй майстерні наново виковує з безвладної земної матерії нове, розкрилене, невловне і незнищенне єство?

Серце йому затріпотіло, дихання почастішало, і буйним духом обвіяло кінцівки — немовби сам він линув до сонця. Серце йому тріпотіло в захваті страху, а душа летіла. Душа його ширяла в повітрі у позасвіттях, а тіло, він знав, очистилося одним подихом, позбулося непевності, запроменіло і влилося в стихію духа. В захваті цього лету очі йому променіли, дихання рвалося, і рвалися, й тремтіли, і променіли кінцівки, обвіяні вітром.

— Раз! Два! Стережись!

— О-о, рятуйте! Тонуся!

— Раз! Два! Три! Гоп!

— Давай! Давай!

— Раз! У-ух!

— Стефанефорос!

Йому до болю хотілося крикнути голосно, криком яструба чи орла з високості, пронизливим криком повідати вітрам про своє визволення. Це життя кликало його душу — не тим тупим, грубим голосом, яким кличе світ обов'язків та розпачу, не тим нелюдським голосом, що закликав його до безбарвного вівтарного служіння. Мить надривного лету визволила його, а крик тріумфу нарешті пробився крізь губи і розчахнув мозок.

— Стефанефорос!

Чим же іще було воно все, як не саваном, скинутим з тлінного тіла — страх, у якому він ходив удень і вночі, непевність, яка сковувала його обручем, сором і стид, які принижували його — хіба не були вони саваном, покровами його гробу?

Душа його воскресла з гробу отроцтва, відкинувши погребальне вбрання. Так! Так! Так! Він гордо творитиме свобідною силою своєї душі, як великий майстер, чиє ім'я він носить, творитиме щось живе, нове і розкрилене, і прекрасне, невловне і незнищенне.

Не в силі вже тамувати полум'я в крові, він нервово зіскочив з каменя. Відчув, як пломеніють щоки, як рветься пісня з грудей. Він не чув землі під ногами, ладними йти на край світу. «Вперед! Вперед!» — здавалось, кричало серце. Над морем загусне вечір, ніч упаде на долини, замерехтить світанок й одкриє перед мандрівником незнайомі поля, і пагорби, і обличчя. Де?

Стівен поглянув на північ, де Гоутський пагорб. Море швидко відступало, оголивши водорості на мілкому боці хвилеріза — вздовж усього узбережжя починався відплив. Уже одна продовгувата коса свіжо випнулась над водяними брижами. Подекуди полискували над мілкою хвилею свіжі піщані острівці, й довкола них, по всій мілині та по струмочках на березі, бродили, шукаючи щось у пісках, повиті у світло барвисті постаті.

За мить він уже був босий — панчохи у кишенях, зв'язані шнурками парусинові черевики перекинуті через плече — і, вибравши в плавнику між камінням загострену, розріджену сіллю палицю, зійшов з хвилеріза.

Обмілиною спливав довгий струмок. Бредучи в ньому проти течії, він зачудовано вдивлявся у нескінченний рух водоростей.