Читати книгу - "Син"

107
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 183
Перейти на сторінку:
миттю тебе приб’є, — закінчив фразу Неекару.

— Саме так, — закивав Ескуте. — Якщо ж не батько, то хтось із родичів. І Тошавей потім отримає від них одного коня — адже саме стільки ти коштуєш, Тіететі.

— Коротше кажучи, — підсумував Неекару, — доки дівчина не вийшла заміж — вона може спати з кожним, кого вподобає. І вибирати вільні лише дівчата — нам до них у тіпі лізти не можна. А от заміжня жінка, яка поводитиметься так і надалі, швидко позбудеться своїх носа й вух.

— То що тепер? — укотре за сьогоднішній ранок повторив я.

— Ні, ви тільки послухайте цього малого блідолицього збоченця, — скрушно похитав головою Ескуте. — Утратив цноту вісім годин тому — і ні про що інше не може думати!

— Полювання й походи, Тіететі, — мовив Неекару. — Полювання й походи.

Розділ 14

Джинні Мак-Каллоу

На територіях ранчо Мак-Каллоу тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року — їй виповнилося тоді дванадцять — зникло безвісти троє людей. Це були їхні сусіди: убогий фермер Вільям Блаунт і двоє його синів. Ці бідолахи володіли мізерним клаптиком сухої землі, що не могла прогодувати їх. Кролятина та хлібці з борошна, які іноді роздавали таким біднякам, як вони, — оце було найкраще, що Блаунти лишень могли мати на обід. Дружина фермера потім розповідала, що її чоловік та сини вирішили пробратися на територію заможних сусідів, щоб уполювати там оленя чи якусь іншу дичину. І ще вона стверджувала, що чула постріли, і доносилися вони саме з ранчо Мак-Каллоу.

Усі добре знали, що трапляється з людьми, які наважуються вдертися на територію Мак-Каллоу. Обидві дороги, які вели до міста, перетинали цю величезну (чверть мільйона акрів!) земельну ділянку. І якщо в тебе зламалася машина — краще пройди пішки зайві десять миль. Якщо ж ти дурень — гайда, звертай на пасовисько. Шлях ти собі добряче скоротиш — ніхто й не дізнається, де тебе закопали. Об’їзні наглядачі, яких наймав полковник, сновигали територією ранчо, виловлюючи й відстрілюючи всіх непроханих гостей: браконьєрів, бездомних мексиканців тощо. Тож якщо не хочеш, щоб тебе пристрелили, мов бродячого собаку, — не лізь на землю Мак-Каллоу. Усе, як бачите, було просто й зрозуміло. Джинні чула, що ті об’їзні наглядачі щороку відстрілюють щонайменше двадцятеро людей, які перетинають кордон їхнього ранчо. Але її батько казав, що це лише балачки. Може, і так. Утім вона добре знала, що її брати ставляться до їхніх вакуерос як до рідних, але спілкуватися з об’їзними, м'яко кажучи, не люблять.

Наступного дня після зникнення Блаунтів дівчинка почула, що хтось дзвонить у двері, та й побігла відчиняти. На порозі стояв шериф Ван Зандт. Це був худий, довготелесий дядько з мідно-червоним обличчям та яструбиним носом — у його жилах, певно, текла індіанська кров. Берґер, колишній шериф, у всьому слухався її батька й тому міг безпечно полювати на території ранчо Мак-Каллоу. А Ван Зандт — його нібито вибрали шерифом через те, що він прихильно ставився до мексиканців, — стукав у їхні двері тільки тоді, коли щось траплялося або, як полюбляв казати батько Джинні, коли йому потрібні були гроші.

Дівчинка здійнялася сходами на свій улюблений майданчик, де стояла зручна кушетка. Там Джинні часто вмощувалася, щоб полежати та почитати книжку. А ще звідти було дуже добре чути, про що балакають унизу. Вона вляглася на кушетку й задивилася на величезне вітражне вікно. Коли, от як зараз, у це вікно зазирає сонце, його промені по-чудернацькому освітлюють старі портрети, що висять над сходами. Ось полковник у військовій формі. А це його дружина з трьома синами; вона та Еверетт (старший син) давно мертві. Пітера, «Ходячу Ганьбу», Джинні зовсім не знає, тож не може нічого сказати про своє ставлення до нього; Фінеас же їй подобається. Сонячні промені падали на це сімейне фото так, що Еверетт і його мати здавалися обрамленими якимось неземним сяйвом (а Пітер і Фінеас мали звичайний вигляд). Ще обабіч сходів було повно мармурових скульптур. Але Джинні, замість того щоб витріщатися на них, прислухалася до розмови батька з шерифом.

— …Я не хотів телефонувати, — почула вона голос їхнього гостя.

Батько відповів так тихо, що їй не вдалося розібрати слів.

— Люди кажуть, що цих Блаунтів треба шукати, — говорив далі Ван Зандт.

— Невже щоразу, коли зникне якийсь жалюгідний бродячий мексиканець, мені тут влаштовуватимуть обшук?!

— На території вашого ранчо зникло троє людей. Білих. Усі мешканці міста — навіть мексиканці — шоковані цією звісткою. Я такої бурхливої реакції людей ще ніколи не бачив.

— Я ж ніскілечки не здивований. Мене тут ненавидить кожен, кому ще не вдалося залізти до моєї кишені й добряче поживитися.

Відносини між родиною Мак-Каллоу та мешканцями містечка завжди були, скажімо так, не вельми теплими. Третина людей із Мак-Каллоу-Спрінґс не могла знайти роботу; а тут іще батько Джинні два місяці тому заборонив прокладати через його землю шосе, що мало би на тридцять миль скоротити шлях між Ларедо та Каррізо-Спрінґс. Це, вочевидь, переповнило чашу людського терпіння. У газеті «Сан-Антоніо Експресе» написали про ранчо Мак-Каллоу як про фортецю, оточену непробивним муром, — подібно до ранчо Кінґ і Кенеді.

— Це все через того клятого Рузвельта, — бурчав батько Джинні. — От побачите — він таку диктатуру влаштує в цій країні, що ті дурисвіти, які голосували за нього, ще неабияк пошкодують!

А вже наступного дня біля воріт ранчо зібрався натовп; люди простояли там увесь день, але розходитися не збиралися. Джинні бачила, як її батько — замість того щоб вийти до натовпу та спробувати про щось домовитися — роздав гвинтівки «Томпсон» усім робітникам ранчо, які вміли стріляти.

— Не виходь сьогодні вночі на терасу, — наказав він доньці. — Не підходь близько до вікон. І світло не вмикай.

— А що воно буде? — прошепотіла вона.

— Та нічого. Таке вже не раз учинялося — і нічого.

Спати вона того вечора пішла рано. У східній частині будинку були розташовані дитячі спальні, кожна з яких мала свою терасу: там дуже добре спалося теплими ночами. Джинні, повагавшись трохи, не послухалася батькового наказу — вийшла на свою терасу й тихенько лягла в ліжко. І, як завжди, замилувалася зірками, що яскраво сяяли в темному небі, а ще слухала заспокійливий спів цвіркунів. У цю колискову впліталися й інші звуки: пугикання сови, мукання корів, деренчання дрімлюг, виття койотів, і ще — скрипіння водяного вітряка, яке, треба сказати, анітрохи не заважало дівчинці спати, та голосне квакання деревних жаб (це означало, що незабаром упаде дощ). Раптом

1 ... 47 48 49 ... 183
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син"