Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

б на тебе, а християнка, та ще гарна – не буде.

Кульчицький поглянув на турка, вловив у очах його насмішку.

– Коли так і станеться, то тільки через мене, і винуватити її я не буду. Однак Марія не така – вона дочекається, от побачиш.

Турок по-дурному зареготав і пішов. Юрій відчував, що цей Мустафа недолюблює його.

Ведучи справи Ахмета, Кульчицький не забував про свої наміри чимшвидше вирватися з неволі. Тепер це можна було зробити ще легше: купець йому довіряв з кожним днем дедалі більше, почав усюди брати із собою. Вони плавали по цілому морю, часто бували в Стамбулі: туди возили зерно, а звідти – тютюн та каву. Ахмет мав свої маєтності в Бєлграді, Юрій почав і туди їздити разом зі своїм паном. У всіх цих поїздках чи зустрічах Кульчицький намагався знайти якусь надійну людину, яку добре знав, аби та викупила його з неволі. Юрій розумів, що зараз турок захоче за нього захмарну ціну, бо за цей час Кульчицький став для нього людиною незамінною.

Найперше таких людей треба шукати в «Орієнтальній торговельній компанії». Ця компанія заснована віденськими купцями під егідою Леопольда І. Метою її було відновлення торговельних відносин зі Сходом, особливо із Туреччиною.

Чимало тих купців Юрій знав, мав із ними справи – як торговельні, так і не дуже. Багато хто з купців шпигував тоді на користь імператора, що було звичним для тих часів. Кульчицький обмінювався із ними новинами, часом передавав послання для імператора від запорозького кошового, інколи допомагав їм знайти спільну мову з турками, оскільки знав добре і турецьку, і німецьку.

Дороги їхні перетнулися у Бєлграді. Ахмет послав Юрія, аби домовився із віденцями про нові поставки тютюну у цісарську столицю.

– Мусите мене викупити, – говорив Юрко до купців, які його спочатку не впізнали.

– Гер Кульчицький! Як же вас занесло до того Ахмета?

– Козацька доля. Ми будемо у Бєлграді ще два дні, тож мусите знайти гроші. Не забувайте, турок за мою душу захоче немало.

Купці перезирнулися.

– Не бійтеся, гроші вам поверну. Самі знаєте, що Сірко вам віддячить сторицею.

Віденці закрутили головами:

– Та ми про це й не думали, що ви, гер Кульчицький!

Ахмет довго запирався. Юрій вмовляв його і так і сяк, але впертий турок не погоджувався.

– Зрозумій, вельможний Ахмете, моя жінка найняла цих людей, дала їм останні гроші, аби вони мене знайшли й викупили. Вона все продала, що тільки мала, аби повернути мене.

– Нехай приїде до тебе, і живіть разом. А тебе я не відпускаю.

– Але ж добрі гроші вони тобі пропонують…

– Ти мені заробиш більше. Мої справи пішли вгору, як узяв тебе до себе помічником.

Кульчицький зрозумів, що так турка не переконає, мовив:

– Коли я буду сумувати за домом і за родиною, то не зможу добре вести твої справи, шановний Ахмете.

Купець поглянув на нього:

– Погрожуєш? Не забувай, що досі ти є мій невільник. Захочу – накажу палицями побити або і взагалі зі світу зведу.

– І нехай. Мені без моєї Марії і так життя не буде. Ти знаєш, як я її люблю, знаєш мою натуру…

Ахмет і справді знав крутий норов цього козака. Як запреться – то хоч кіньми тягни, а він на своєму і так стане.

– Шайтан з тобою, давайте гроші. Тільки ти ще маєш поробити на мене чотири місяці і навчити когось на своє місце.

– Навчу за два.

– Три. І крапка, інакше справи не буде.

На цьому й стало. За ті місяці Юрій працював вправно, уклав багато корисних угод для Ахмета, підготував замість себе намісника. Щойно минуло три місяці, він одразу ж взяв торбу зі своїми скромними пожитками і пішов з дому турецького купця.

Найперше він повернувся до Відня, який став йому другим домом. Як же зраділа Марія! Як же зраділа їхня донечка, як же вона виросла! Цілий тиждень він був з ними, не в змозі натішитися домашнім теплом та затишком. Натішитися свободою. Юрієві не вірилося, що він вирвався із проклятої неволі. Сонце йому радісно світило на небі, донечка щебетала під боком, жінка обіймала ніжно, цілувала. Не було Юркієі у світі нічого солодшого за Маріїні поцілунки, враз уся гіркота душевна, всі лихі спогади зникали. Жінка силою своїх чарів розвіювала їх, даруючи тепло.

Час спливав. Кульчицькому почали снитися загиблі побратими-запорожці, а ще рідне село. У свої снах він бачив тисячі невільників, яких лишив у турецьких портах та на галерах. Юрій ставав усе суворішим, мовчазнішим. Навіть тепло Маріїних рук уже не могло розігнати його тугу. Одного дня він попрощався з дружиною, з дочкою, взяв найнеобхідніше й пішов з дому. Марія не перечила йому – чудово знала, яким життям живе чоловік.

Кульчицький подався до контори «Орієнтальної компанії». Мав борг перед тими купцями, що викупили його з неволі, а борги шляхтич звик віддавати. Там його зустріли радо, і він знову із головою поринув у справи турецькі.

Офіційно Кульчицький був купцем. Напівофіційно – цісарським кур’єром, а зовсім неофіційно – збирав різні відомості при султанському дворі і відправляв у Відень та на Січ.

Його галера плавала Чорним та Середземним морями, заходила у різні порти, де скуповували турецькі товари, зокрема тютюн та каву. А ще вони налагодили схему викупу невільників із турецької неволі.

– Одного викупили, десятьом допомогли втекти, – підморгував товариш серб Кульчицькому, коли вони відпливли подалі від чергового турецького порту. Юрій посміхнувся. Справді, ходила за ними така слава – куди припливала їхня галера, там починали зникати раби. Куди дівалися – ніхто не знав.

– Мабуть, втекли, – розводив руками Юрій, коли його питали.

Небо цього дня було чисте, й нічого не віщувало біди. Галера йшла рівним курсом, виходячи у відкрите море. Вгорі ширяли чайки, проводжаючи від берега, у морі ж зустрічали вже дельфіни, аби провести через спокійні хвилі.

Юрій вдивлявся удалечінь, знову думав про свою долю. За ці роки перетворився із молодого козака на старшого, поважного чоловіка. Чоло його почали кроїти зморшки, на тілі залишилися шрами – пам’ятка давніх битв і сутичок. А біля самої скроні слід від татарської палиці – рубець так і не розійшовся.

– Маємо гостей, – нараз порушив роздуми помічник. Юрій оглянувся – їх переслідував турецький сторожовий корабель.

– Йдемо своїм курсом: може, й не за нами.

Сподівання Кульчицького були марними – галера йшла-таки за ними. На всіх вітрилах турки наздогнали їх, матрос на носі судна почав махати руками, даючи знак, аби на галері Кульчицького