Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

монету, недбало, як подають олівець чи папіросу. А тоді по-змовницьки вів далі: «Між нами, чоловіками, пане Новак, скажіть-но, а де в такому крихітному містечку, як наше, ви зустрічаєтеся з дамою? Адже тут усі все бачать?»

Утішений і підбадьорений такою доброзичливістю начальника, контрактник підвівся зі стільця. Айбеншютц, що сидів перед ним, досить переконливо скидався на учня. Була пізня осінь і пізнє пополуднє. Дві службові нафтові лампи, надані повітовим староством, м'яко світилися під зеленими, затишними умбрами.

«Бачите, пане інспекторе, — завів писар, — навесні й улітку це дуже просто. Зустрічі відбуваються у прикордонному ліску. Ах, пане інспекторе, якби я міг розповісти вам, із якими жінками я там тільки зустрічався! Та ви знаєте, що потаємність ніде не є такою необхідною, як у справах амурних. Восени й узимку важче, зі службових причин. У всьому повіті лише прикордонна корчма Дикого Ляйбуша надається для прихистку коханців. А ви й самі знаєте, пане інспекторе, що то дуже небезпечний чоловік і що мені часто доводиться вас там заступати. Сумління в службі передусім, понад усе сумління в службі!»

«Дуже сумлінно», — сказав айхмістр Айбеншютц і запорпався в своїх паперах. Увечері, о шостій, коли закінчувалася служба, він сказав своєму писареві: «Можете вже йти! І щасти вам із дамами!»

Писар уклонився, — а виглядало це мало не як кніксен чемної школярочки, — і зник.

Зате айхмістр іще довго сидів, на самоті з двома лампами під зеленими умбрами. Йому здавалося, що з ними можна порозмовляти. Вони були як люди, щось на кшталт живих, лагідних, осяйних людей. Він розпочав із ними безгучну балачку. «Тримайся свого плану», — казали вони йому, зелені й лагідні. «Гадаєте?» — знову запитав він. «Так, саме так!» — сказали лампи.

Айхмістр Айбеншютц зітхнув і пішов додому. Він ішов крізь холодний дощ пізньої осені, який робив його ще самотнішим, ніж він і так був, додому, де на нього чекала брехня, що була ще безпросвітніша, ніж цей вечір, ніж цей дощ.

Прийшовши, він уперше застав свій дім темним. Він відчинив двері. Він умостився на ядучо-зелену плюшеву софу в так званому «салоні» й чекав у потемках. До цієї місцевости газети доходили не вчорашні чи позавчорашні, а принаймні тижневої давнини. Айбеншютц ніколи їх не купував. Те, що діялося в світі, анітрохи його не обходило.

Покоївка почула, як він надійшов. Її було звати Ядвіґа. Вона увійшла широким кроком, самовдоволено і по-материнськи, в темряву покою. Запалюючи лампу, — проти його волі, але він був надто втомлений, аби перечити, — вона сповістила йому, що його жінка вибралася на закупи і незабаром повернеться. Вона теж переказувала, щоби він терпляче чекав.

Він прикрутив ґніт на лампі, так що в кімнаті майже запанував морок. Він обмірковував свій план.

Коли жінка повернулася, він підвівся, поцілував її і сказав, що дуже непокоївся, чого її так довго немає. В обох руках вона тримала пакунки. Вона поклала їх. Вони сіли до столу.

Їли вони в напозір приязній і мирній злагоді. Принаймні так здавалося його жінці Реґіні. Вона поводилася уважно, навіть запопадливо. Час від часу всміхалася чоловікові. Він помітив, що в неї на пальці знову з'явився перстень із фальшивим сапфіром.

«Знову в тебе цей перстень! — сказав айхмістр. — Це не може не тішити!»

«Здається, — сказала жінка Реґіна, похилившись над мискою, — у мене нарешті буде дитина!»

«Нарешті? — перепитав айхмістр Айбеншютц. — Але ж ти ніколи не хотіла дітей! Чому раптом тепер?»

«Саме тепер!» — сказала вона, дуже обережно оббираючи помаранчу.

«Сьогодні, — вів далі він, у той час як вона ще схилялася над ножем і плодом, — я розмовляв із моїм писарем, отим Йозефом Новаком. Він відомий на весь повіт бабій. Отож він стверджує, нібито навесні та влітку мав тут у прикордонному ліску повно всіляких жінок, звісно, він не каже, яких. А восени і на зиму, як він каже, стає надто небезпечно вчащати до закладу Ядловкера, бо він мене там часто заступає службово».

Жінка якраз їла останню чвертку помаранчі. Вона не підвела погляду. Вона сказала: «Жах який, ці місцеві жінки!»

«І всім їм він дарує перстені!» — відказав айхмістр.

Вона впустила останню скибку помаранчі й зиркнула на перстень на своєму лівому вказівному пальці. Запала довга мовчанка.

«Цей перстень у тебе від Йозефа Новака, — сказав зненацька айхмістр. — Я знаю, я бачив його в нього на руці».

Тут жінка Реґіна зайшлася плачем. Схлипуючи, вона стягла перстень, поклала перед собою на стіл і сказала: «Отже, ти все знаєш?»

«Так, — сказав він. — Ти від нього вагітна. Я вдамся до відповідних заходів».

Він негайно підвівся, одягнув плащ і вийшов. Він запріг коня і вирушив у Шваби, до Ядловкера.

X

Була вже пізня ніч, коли він туди дістався. І це викликало чималий подив. Бо ще ніколи Ядловкер не бачив у себе Айбеншютца пізніше, як пополудні. І ніколи ще айхмістр не був такий збуджений і тому не справляв такого дивного враження.

«Що за честь! — вигукнув Ядловкер і, попри свою чималеньку вагу, пританцьовуючи, вийшов із-за шинкваса. — Що за шана!» Двох ледацюг, що сиділи за одним зі столиків у кутку, Ядловкер зігнав. Він застелив столик обрусом у червоно-сині квітки і, не питаючи айхмістра про його побажання, гукнув у бік шинкваса: «Меду, чвертку і таріль гороху!»

У прикордонній корчмі Ядловкера панував неабиякий гамір. Там сиділи російські дезертири, котрих щойно привів контрабандист Каптурак. Вони ще були в своїх одностроях. Попри те, що вони пили неймовірну кількість чаю і горілки і що їм повісили на рамена великі рушники, аби обтиратися від поту, вони все ж виглядали змерзлими — такими бездомними вони почувалися вже тепер, на віддалі навіть не години від кордону їхньої батьківщини. Низенький Каптурак, а називали його «комісіонером», підносив їм алкоголь. Від Ядловкера він діставав по двадцять п'ять відсотків за кожного російського дезертира. Несподіваний прихід айхмістра надто вже дошкуляв господареві Ядловкеру. Він якраз збирався запропонувати цим дезертирам, котрі лише про те й мріяли, щоби пошвидше скинути із себе російські однострої, тканини і вбрання, на продаж яких не мав ліцензії. Отож його, з одного боку, злостила айхмістрова присутність, та з другого — навіть аж тішила. Нарешті він запопав цього непоступливця до себе вночі, а ніч була вірною спільницею Ляйбуша Ядловкера. Тут він прикликав свою приятельку.

Багато років уже вона жила з ним. Казали, нібито й вона з Росії, з Одеси, і що вона учасниця багатьох Ядловкерових неподобств. Мовою, всім єством і виглядом вона скидалася на українку з Півдня. Вона була чорна, дика