Читати книгу - "Львів. Кава. Любов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За кілька хвилин вони сиділи один навпроти одного у салі з роялем. Сервірований Мареком стіл привабив Ірину святковим посудом «Мадонна», який обожнювала пані Ядзя, бо був купленим з-під прилавку, у пані Ксені, комісерової з гастроному на розі колишньої Кутузова-Зеленої, тепер Тарнавського-Зеленої. Були колись такі «усемаючі» пані комісерові, незважаючи на їхнє місце праці у продуктовому чи промисловому магазині. І відтам пані Ядзя завжди приносила різноманітні смаколики та дефіцити.
– Пахне до одуріння смачно, правда, Ірено? – Марек зі спритністю справжнього кухаря, граційно виклав лопаточкою їй на таріль половину омлету з овочами.
– Ой, та то забагато, пане Зборовський! Я хіба лише третинку від цього здолаю…
– Нє, то ви ще просто не смакували! А ну… Скуштуйте. – Він завмер біля неї із заінтригованим виразом обличчя.
Вона відломила шматочок виделкою й обережно поклала до рота.
– І ще помідорчик вкусіть. А ну-ну…
– О-о, пишний омлет! – зі знанням справи похвалила його Ірена. – Але це все одно забагато.
– Та де там! Я ще вам і налию. Ядзя робила вишнівку за старовинною гетьманською рецептурою. То у нас родинне. Я одразу розпізнав.
Ірина посміхнулася. Знайшла перепис у Гуглі. Але він справді називався гетьманським.
– Ну, а тепер за здоров’я, – сказав Марек і цокнув до краю рюмочки кобіти.
– Будьмо, – промовила Ірена.
– Так, гарно сказано.
– Нічого особливого, у нас завжди так тостують, – відповіла Ірина і взялася за лечо, яке Зборовський обізвав омлетом.
У повітрі зависла незручна мовчанка. Обоє зосереджено цокали ножами-виделками, намагаючись приховати некомфортність спільної спонтанної вечері. Першим перервав тишу пан.
– То пані працює вчителькою музики, як цьоця?
– О, то завелика честь – порівнювати мене з нею. Адже вона була відомою піаністкою. Лише через артрит змушена була присвятити себе вчителюванню, – скромно зауважила Ірина.
– Так-так. Чув про це.
– Ви ж були не дуже близькі з вашою тіткою? – для чогось поцікавилася.
– Батьки були. Вони постійно переписувалися. Мама приїжджала сюди у сімдесятих і вже тоді знала, що цьоця Ядзя має намір залишити усе мені. – Тут він поперхнувся і перехилив до дна наповнену рюмочку. – Але то здавалося таким далеким і неймовірним, що я й забув про це думати.
– Чому неймовірним? – здивувалася Ірена. – Ядвіга ж більше не мала ані родичів, ані дітей.
– Так. Але у вашій країні усе можливе. Завтра станеться нова революція, і тобі ніхто ніц не винен. От, хіба пані уявляє, скільки я маю сплатити податків із цього маєтку?! Аж двадцять один процент! За що??? А якщо б іще були якісь спадкоємці?! Ваша держава обдирає не тільки вас. Вона готова роздягти догола кожного, хто має з нею будь-які фінансові стосунки. А особливо отримує спадщину!
– Я, на жаль, зовсім нічого в цьому не розумію. А ви, напевне, економіст? – оказійно поцікавилася вона.
– За фахом я фінансист. Ви вгадали, – враз опанував себе мужчина.
– Працюєте у банку?
– Починав клерком у банку. Згодом виріс до начальника кредитного відділу. Але вже років з двадцять нє-нє. Маю свій бізнес. Відкрив його, ще працюючи там. Колись приготування їжі було моїм хобі, а згодом почало приносити не тільки задоволення…
– Зрозуміло, то от відки пан так чудово готує! Певно, разом із дружиною тримаєте якийсь домашній ресторан?
– Саме так, – усміхнувся він, згадуючи, що починав із маленького бару. – Тільки без дружини. Вона загинула в автомобільній аварії.
– Перепрошую, мені дуже прикро, – зніяковіла Ірена.
– Нічого. Це було дуже і дуже давно. Відтоді я – переконаний кавалєр. Сучасному мужчині жінка не потрібна. Це спустошує гаманець і розхитує нерви.
– А діти?! Як же без дітей? – здивувалася Ірена.
– Та, певно, десь є, – раптом голосно засміявся пан Зборовський. – І, певно, не одно-двоє…
– Пан хіба жартує?! – посерйознішала Ірина.
– Певно, що це жарт. Насправді я жалкую, що в нас із Ізею не було діток. Думали, що ще встигнемо. Адже тільки одружилися. Хотіли трохи пожити для себе. Накохатися-налюбитися, поподорожувати, звести свою справу… Ізабелла вміла так пекти! Хоча вона так, як і ви, закінчила консерваторію.
Ірена хотіла зауважити, що їй так і не вдалося здобути вищу освіту, та пан Зборовський настільки захопився власними спогадами надцятилітньої давності, що вона не зуміла вставити слівце. Та чи це й було важливо…
– А чому пані про себе нічого не розповідає? – раптом запитав він, згадавши після п’ятої чи шостої рюмки вишняку про співрозмовницю.
– А нічого розповідати, пане. Ви усе знаєте: я працюю вчителькою музики. Вже п’ять років живу з панею Ядвігою. Ой, перепрошую, жила. Все!
– Ні-ні, як усе? А що сталося з вашим чоловіком, де діти? – добре захмелівши, запитав Зборовський.
– Їх ніколи не було у моєму житті.
– Розумію. Ст… – Він мало не сказав «стара дівка», але, вчасно схопившись, використав інший польський мовний зворот: – Стало бути, пані теж нікого не має.
– Ну, коли ви подумали, що я «стара дівка», – гостро підкреслила ображена Ірена, – то я десять років пробула у громадянському шлюбі. І син був… але це довга і нецікава історія.
– Пробула?! Пробула… – Він збагнув усю трагедію цієї жінки, і йому стало незручно. – Я зрозумів відсутність чоловіка і нащадків у вашому житті. І в жодному разі не хотів пані образити. Перепрошую ґречно!
Зборовський підвівся, вайлувато обійшов довкола столу і, зігнувшись, підніс до вуст Іренину руку. Вона виявилася напрочуд холодною і тремтливою. Її довгі худі пальці з красивими овальними нігтями картинно розмістилися у його чоловічій долоні.
– Нехай пані мені вибачить! – Він перевів погляд на неї.
Вона відвернулася, наче була несправедливо звинувачена у ганебній справі. Хвилясте каштанове волосся звабливо оголило довгу шию і неглибоке декольте, яке Зборовському раптом нестерпно захотілося побачити. І він несподівано для себе поцілував її у плече.
Ірена вскочила наче ошпарена, відштовхнула від себе нахабу і з окриком:
– Що пан собі дозволяє? Це вже занадто! – побігла у свою кімнату і зачинилася на ключ.
– Нехай пані нічого такого не думає! Перепрошую вельми! – збентежений власною поведінкою, вибачався поляк, кидаючи погляд на винуватицю подій у карафці на столі. – В душ, терміново у холодний душ!
Дивувався сам собі. Такий викрутас зовсім не був у його стратегії. Хотів з Іриною домовлятися. Рано чи пізно все одно доведеться це зробити. Кобіта ще просто не знає, як їй пощастило! Треба якось швидше залагодити неприємну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Кава. Любов», після закриття браузера.