Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

для носіїв численних українських діалектів від Дніпра до Дону на сході та до Карпат на заході. Разом із Котляревським народилася нова література. Ця мова отримала свою першу граматику 1818 року, коли була видана «Граматика малоросійського наріччя» Олексія Павловського. Наступного року вийшла з друку перша збірка українських народних пісень, видана Миколою Церетелі (Цертелєвим).

Твори Котляревського могли б залишитися просто приміткою в історії літератури, такою собі цікавинкою, якби не творчість десятків та сотень талановитих послідовників. Не всі з них писали українською мовою, але більшість були романтиками й поділяли захоплення фольклором та традиціями, характерне для XIX століття, та його акцентування більш на емоціях, ніж на раціоналізмі Просвітництва. Місцем народження українського романтизму став Харків, де 1805 року імперський уряд заснував університет, запросивши на вакантні місця професорів з усієї імперії. Бути професором у ті часи означало виявляти цікавість до місцевої історії та фольклору, а Харків мав багаті традиції. Він був адміністративним та культурним центром Слобідської України, заселеної українськими козаками й селянами-втікачами за часів Богдана Хмельницького. Наприкінці XVIII і на початку XIX століття ця земля часто згадується як «Україна». Не дивно, що перший літературний альманах, який почав видаватися там 1816 року, мав назву «Украинский вестник». Хоча він і видавався російською, до друку приймали й україномовні тексти, а на його сторінках автори обговорювали питання української історії та культури.

Зосередженість літературних інтересів романтиків на козацькій минувшині, що вже проявляється в «Енеїді» Котляревського, була підтверджена й готовністю харківських авторів використовувати та популяризувати найвпливовіший на той момент український історичний твір — «Історію Русів». Авторство цієї праці з історії українського козацтва приписують православному архієпископу XVIII століття Георгію Кониському, але справжній автор (чи автори) походив з нащадків козацької старшини в Стародубському полку колишньої Гетьманщини. Автор «Історії» був стурбований нерівністю між козацькими старшинами та російським дворянством і в більш широкому сенсі доводив рівність між Малою та Великою Росією — ця стара тема вже була представлена в козацьких творах XVIII століття, але тепер була порушена в той спосіб, що більше відповідав настроям епохи романтизму та ранньому націоналізму.

«Історія Русів» зображувала козаків як окрему народ-націю та прославляла їхнє минуле, описуючи героїчні вчинки українських гетьманів, їхні битви та смерть від рук ворогів. Ворогами та лиходіями в цій оповіді були зазвичай представники інших національностей: поляки, євреї, росіяни. «Історія Русів» запалювала уяву поетів та письменників-романтиків з усієї імперії. У Санкт-Петербурзі до їх числа належали Кіндрат Рилєєв, Олександр Пушкін та Микола Гоголь; у Харкові головним пропагандистом загадкового тексту був професор місцевого університету Ізмаїл Срезневський. Як і Макферсон до нього, він не соромився створювати власний фольклор. Але якщо Макферсон використовував для цього ірландські міфи, Срезневський знайшов натхнення в «Історії Русів». Ця праця, що стала надзвичайно популярною на теренах колишньої Гетьмащини в 1830–1840-хроках, зробила надзвичайно важливий внесок в історію українського націотворення, перетворивши історію козацького стану на розповідь про зростання національної спільноти.

Колишня Гетьманщина забезпечила ключовий історичний міф, культурну традицію та мову, що стали будівельними блоками для створення новітньої української нації. Вона ж забезпечила й «будівників». Автор «Енеїди» Іван Котляревський, видавець першої збірки українських народних пісень Микола Цертелєв і автор першої граматики української мови Олексій Павловський — усі походили з Гетьманщини. Причина такої популярності або навіть домінування еліт колишньої Гетьманщини на початкових стадіях розбудови української нації була доволі простою: територія козацької держави була єдиним регіоном України XIX століття, де землевласницькі еліти належали до тієї самої культури, що й місцеве населення. Польські шляхтичі-католики або полонізована українська шляхта домінували в політичному та культурному житті австрійської Галичини й російських Волині, Поділля та Правобережної України. У південних степах, колонізованих в епоху Катерини II, керівна еліта була російською етнічно або культурно. Нащадки старої Гетьманщини опинилися в авангарді битв за нову націю майже без конкуренції. Не дивно, що козацькі землі дали цій нації не лише свою мову, а й назву «Україна».

Якщо початок українського національного будівництва (деякі науковці називають його етапом збирання спадщини) почався під час наполеонівських війн і відразу після них, то другий його етап, що призвів до формулювання політичної програми нового національного руху, почався під впливом польського повстання 1830 року.

У цього повстання були свої передумови. Відповідно до рішень Віденського конгресу 1814–1815 років, Олександр І, ліберальний правитель Росії, який додав до свого титулу російського імператора титул польського царя, дав новій території одну з найліберальніших конституцій у Європі. Але невдовзі цар довів, що є імператором не лише за титулом. Лібералізм Олександра минув, щойно європейські держави визнали його суверенітет над королівством. Його представники часто ігнорували польський парламент, скорочували свободу преси й нехтували іншими громадянськими свободами, наданими царем. Коли незадоволені молоді поляки створили підпільні організації, поліція почала їх переслідувати.

Ситуація лише погіршилася після повстання декабристів 1825 року, коли російські військові офіцери, деякі з яких належали до відомих родів козацької старшини, підняли свої підрозділи проти влади, вимагаючи ухвалення конституції. Повстання було придушене, започаткувавши 30-річне консервативне правління імператора Миколи І. У листопаді 1830 року заколот молодих польських офіцерів переріс у повстання, що охопило решту королівства, а також колишні польські володіння в нинішній Литві, Білорусі та Україні. Повстанчий корпус був відправлений з Польщі на Волинь, і повстання підхопила польська шляхта Волині, Поділля та Правобережної України. Керівники повстання закликали українських селян приєднатися до них, навіть обіцяючи звільнення від кріпацтва. Імперія натомість використала свою військову перевагу для придушення повстання. Багато його лідерів, учасників та прихильників, у тому числі Адам Міцкевич, втекли з Польщі, здебільшого до Франції. Ті, кому пощастило менше, завершили своє життя в російських в’язницях або в засланні.

Листопадове повстання не тільки мобілізувало польський патріотизм і націоналізм, але також викликало сильну націоналістичну реакцію з російського боку. Російський імперський патріотизм, що набув чіткої антифранцузької спрямованості під час наполеонівських війн, тепер став запекло антипольським. Люди рівня Олександра Пушкіна повели ідеологічну атаку на польських повстанців та їхніх французьких прибічників. Один із його віршів, «Наклепникам Росії», закликає французьких захисників польської справи залишити розв’язання російсько-польського конфлікту самим слов’янам. У польському повстанні Пушкін побачив загрозу для російських володінь далеко за межами Королівства Польського. На його думку, це була в тому числі боротьба за Україну. У вірші, написаному на честь захоплення російськими військами бунтівної Варшави, Пушкін писав:

Куди відсунем стрій твердинь?

За Буг, до Ворскли, до Лимана?

За ким залишиться Волинь?

За ким вся спадщина Богдана?

М’ятежні визнавши права,

Чи відійде від нас Литва?

А Київ наш,