Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

Цей пращур руських городів,

Чи він з Варшавою з’єднає

Святиню всіх своїх гробів?[24]

Під час Листопадового повстання Пушкін навіть планував написати історію «Малоросії». Поразка повстання поховала ці плани.

Захист України та інших колишніх польських володінь від західних (а особливо польських) впливів став лейтмотивом російської політики в регіоні протягом десятиліть після повстання. Тепер імперія Романових була готовою «пустити коріння» в нових землях і використовувати російський патріотизм та новонароджений націоналізм для захисту своїх територіальних надбань. Саме тоді імперський міністр освіти граф Сергій Уваров сформулював основи нової російської імперської ідентичності: самодержавство, православ’я і народність. Якщо перші два елементи тріади Уварова були традиційними орієнтирами імперської російської ідеології, третій був визнанням нової ери зростання націоналізму. «Народність» Уварова була не загальним визначенням, а стосувалася конкретно тільки східних слов’ян. Він писав, що ці три принципи «сформували окремий характер Росії і належать лише Росії». Вони «збирають в одне ціле священні залишки російської народності». Цю народність складали росіяни, українці та білоруси.

Хоча історики й досі сперечаються щодо змісту, вкладеного Уваровим у його тріаду, її зрозуміла й проста структура створює хорошу основу для обговорення імперської політики в її західних прикордонних регіонах. Ідеальний підданий Романових мав бути не лише лояльним до імперії (чого вистачало в Добу розуму), а ще й росіянином та православним. Польське Листопадове повстання поставило під сумнів лояльність українських селян до імперії. В очах імперських урядовців селяни, без сумніву, були росіянами, але часто не православними — більшість населення новопридбаних територій залишалася уніатами. Тому, щоб забезпечити лояльність до імперії та створити ідеальних царських підданих, їм потрібно було навернути уніатів на православ’я, щоб зламати релігійну солідарність між шляхтичами-католиками та селянами-уніатами. Тактика, що застосовувалася для досягнення цієї мети, по суті, була дзеркальним відображенням методів Берестейської унії. Замість того щоб навертати уніатів до своєї віри на індивідуальній основі, уряд та його прихильники серед уніатського духівництва зроблять усю церкву православною, приблизно так, як це зробили польські урядовці щодо уніатської церкви наприкінці XVI, а потім знову на початку XVIII століття.

1839 року уніатський церковний собор, скликаний прихильниками нової унії за підтримки уряду, оголосив про «возз’єднання» з Російською православною церквою і попросив благословення царя. Імператор схвалив це прохання і ввів до регіону війська, щоб перестрахуватися на той випадок, якщо нова унія викличе повстання. Більш ніж 1600 парафій і, за деякими оцінками, понад 1,5 мільйона парафіян в Україні та Білорусі були «навернені» в православ’я за одну ніч. У Білорусі, на Волині, Поділлі та чималій частині Правобережної України православ’я та народність були об’єднані для служби самодержавству. Це був початок довгого процесу «оправославлення» колишніх уніатів, що супроводжувався їхньою культурною русифікацією. Оскільки православні семінарії використовували російську як мову навчання, церковна еліта наверталася не лише від уніатства до православ’я, а й від української або русинської до російської народності.

Набагато складнішим і важчим був процес боротьби «за серця й уми» світських еліт, які мешкали на територіях, що перебували у сфері польського повстання. Спочатку імперія застосовувала звичну тактику: інтеграція польської шляхти до складу імперії без шкоди для її правового чи землевласницького статусу. Імператор Олександр використовував польських аристократів та інтелектуалів для просування ліберальних реформ. Особливо корисним був польський внесок у галузі освіти, де Польща зробила відчутний прогрес перед тим, як 1795 року її знищили сусіди. Нащадок польської аристократичної родини, князь Адам Єжи Чарторийський зіграв ключову роль у створенні нової освітньої системи в українських губерніях імперії. Протягом першого десятиліття XIX століття він був радником Олександра й кілька років фактично очолював російську зовнішню політику. Олександр також поклав на Чарторийського керівництво Віленським навчальним округом, з центром у Віленському університеті, під юрисдикцією якого перебувала значна частина Західної України. Інший польський аристократ, Северин Потоцький, очільник Харківського навчального округу, з центром у Харківському університеті, опікувався рештою України. Створення обох університетів та розвиток системи державних шкіл у регіоні були одними з головних досягнень реформи, що проводилася під керівництвом першого міністра освіти царської Росії, випускника Києво-Могилянської академії Петра Завадовського.

Якщо на початку XIX століття Петербург і проводив якусь національну політику, то вона базувалася на ідеї слов’янської єдності росіян (до яких відносили й українців) і поляків. Та після Листопадового повстання ситуація змінилася. Адам Чарторийський, який керував Віленським навчальним округом до 1823 року, у грудні 1830-го став лідером польського революційного уряду. Пізніше зі свого номера-люксу в готелі «Ламберт» у Парижі він керував діяльністю «Великої еміграції», як називали учасників повстання, які втекли на захід. Альянс між російською аристократією та польською католицькою шляхтою завершився. Те саме сталося і з розвитком імперської освіти, що ґрунтувався на участі та відданості поляків. Імператорський уряд прийняв виклик культурної війни, кинутий лідерами Листопадового повстання, розпочавши заходи з русифікації України та інших колишніх польських територій імперії. Граф Уваров прагнув розвивати російськомовну освіту й культуру на противагу домінуючій польській культурі національних окраїн.

1832 року був закритий Віленський університет, що певний час змагався з Оксфордом за кількістю вступників. Уряд більше не збирався терпіти заклад, що розглядався ним як осередок польського націоналізму. Інші освітні заклади, засновані поляками в регіоні, також зачинили свої двері, серед них і ліцей у місті Кременець на Волині. Уряд передав багату бібліотеку ліцею, колекцію скульптур, дерева та кущі з ботанічного саду до Києва, де 1834 року було відкрито новий імперський центр освіти, що мав замінити Віленський університет. Новий університет назвали на честь князя Володимира Великого — першого православного самодержця і до того ж росіянина, як це стверджувала офіційна історіографія. Імперські можновладці прагнули перетворити Київ, місто, де було лише 35 тисяч мешканців і яке Пушкін називав «одряхлілим» у порівнянні з Варшавою, на бастіон імперії та російськості на європейському культурному кордоні. Вони відновили православні церкви відповідно до імперських смаків того часу і заборонили євреям жити в місті, а також побудували нові бульвари й вулиці, і на мапі стародавнього міста з’явилися нові назви. Одних жандармських вулиць було дві — Велика та Мала, що відображало символічну та практичну значущість поліції для режиму та його стабільності на околицях. 1833 року новий київський, волинський та подільський губернатор, відправлений до Києва з інструкціями «злити» Правобережжя з рештою імперії, запропонував спорудити пам’ятник князю Володимиру. Микола І особисто розглянув пропозицію. Йому сподобалася ця ідея. На втілення проекту пішло 20 років, але 1853 року місто врешті-решт отримало свій пам’ятник. Сьогодні він стоїть не біля університету, як це спершу планувалося, а на березі Дніпра, а його ідеологічний