Читати книгу - "Італійські черевики"

цераті й почала муркотати. Ми з Сімою мовчки дивились на кішку.

— Розкажи, — сказав я, — чому ти тут і куди ти збиралась. А потім ми придумаємо, як усе вирішити без зайвих проблем.

— Де човен?

— Я прилаштував його поміж двома невеликими острівцями, які називаються Зітхання.

— Як можна було назвати острів Зітхання?

— Тут неподалік є один поріг, який називається Мідний Зад. Ще один невеликий поріг по той бік Буґгольмена називається Пук. В островів такі ж клички, як і в людей. Не завжди відомо, звідки вони беруться.

— Ти сховав човна?

— Так.

— Дякую.

— Не знаю, чи за це варто дякувати. Але якщо ти зараз же не розкажеш, то я підніму слухавку і подзвоню в берегову службу. Через півгодини вони будуть тут і заберуть тебе.

— Якщо торкнешся до телефону, я відрубаю тобі руку.

Я затамував подих, а тоді сказав те, що підозрював.

— Ти не зачепиш того меча, бо я до нього доторкнувся. Ти боїшся чужих бактерій. Тебе сковує жах від думки про те, що в твоє тіло вторгнеться зараза.

— Не розумію, про що ти.

Я зрозумів, що маю рацію. Її тілом пробіг невидимий дріж. Тверда оболонка пустила тріщину. У той момент вона перейшла в контрнаступ. Схопила кицьку за шкірку і жбурнула нею об ящик із дровами коло печі. А тоді почала на мене верещати. Я не зрозумів ні слова, адже вона розмовляла своєю мовою. Дивлячись на неї, я думав про те, що вона не моя донька і я за неї не відповідальний.

Раптом вона замовкла.

— Чому ти не візьмеш меча? Чому не схопиш його за руків’я і не заріжеш мене?

— Чому ти такий злий?

— З моєю кицькою не можна так поводитись, як ти вчинила.

— Я не переношу котячу шерсть. У мене на неї алергія.

— Це не значить, що ти маєш право вбивати кота.

Я встав і випустив кішку, що сиділа біля вхідних дверей і підозріло на мене дивилась, а тоді вийшов надвір разом з нею, бо подумав, що, можливо, Сімі варто якийсь час залишитись наодинці. Сонце пробилось крізь завісу хмар, був безвітряний і досі найтепліший день весни. Кицька зникла за рогом будинку. Я обережно заглянув у вікно. Сіма стояла біля мийки, зануривши у воду руки. Потім старанно їх витерла, протерла рушником руків’я меча і поклала його назад на стіл.

Для мене вона була геть незбагненною. Я навіть не міг уявити ходу її думок. Що жило в її нутрі? Я гадки не мав.

Я зайшов усередину. Вона чекала, сидячи за столом. Я нічого не сказав про меча. Вона поглянула на мене і мовила:

— Чара. Я б хотіла так називатись.

— Чому?

— Тому що це гарне ім’я. Тому що так називається телескоп, що стоїть на горі Маунт-Вілсон неподалік Лос-Анджелеса. Я поїду туди, перш ніж помру. У тому телескопі видно зірки. І щось, що навіть неможливо собі уявити. Телескоп сильніший за всіх. — Вона перейшла на шепіт, немов від захвату, або на знак найвищої довіри.

— Телескоп настільки потужний, що, дивлячись із Землі, можна розпізнати людину на Місяці. Я б хотіла бути тією людиною.

Я більше здогадувався, аніж розумів те, що вона намагалась висловити. Маленька переслідувана дівчинка, що тікала від усього, а передовсім — від себе самої, думала, що вона, невидима тут, на Землі, стане помітною в потужному телескопі.

Здалось, наче я зміг розшифрувати невеликий фрагмент її уявлень про світ. Я намагався продовжити розмову, розповідаючи про зоряне небо в безмісячні й чисті осінні ночі. Але вона занурилась у себе, вона не хотіла слухати, неначе жаліла про сказане.

Якийсь час ми просиділи мовчки. Потім я знову запитав, чому вона прибула сюди.

— Нафта, — відповіла вона. — Я збираюсь поїхати в Росію і розбагатіти. Адже є нафта. Потім я повернусь і стану піроманом.

— І що ти підпалюватимеш?

— Усі ті будинки, в яких я змушена була жити супроти волі.

— Мій дім ти теж плануєш спалити?

— Це єдине, що я залишу. Твій дім і дім Аґнес. Але решту я спалю.

Мені починало здаватись, що дівчина по той бік столу — божевільна. Вона не лише тягала за собою гострого меча, а ще й страшенно заплуталась у баченні свого майбутнього.

Вона мовби прочитала мої думки.

— Ти мені не віриш?

— Чесно кажучи, ні.

— Тоді йди під три чорти.

— Я не дозволю таких висловів у моєму домі. Берегова служба може з’явитись тут навіть швидше, ніж ти думаєш.

Я жбурнув бабусину кавову тарілочку, яку Сіма використовувала як попільничку. По кухні розлетілись керамічні уламки. Вона сиділа не ворухнувшись — так, наче мій емоційний вибух її не стосувався.

— Я не хочу, щоб ти сердився, — спокійно сказала вона. — Я лише хочу залишитись тут на ніч. А потім поїду.

— Чому ти взагалі сюди приїхала?

Її відповідь мене здивувала.

— Ти ж мене сюди запросив!

— Я такого не пригадую.

— Ти сказав, що не віриш, що я коли-небудь сюди приїду. Я хотіла показати тобі, що ти помилявся. Окрім того, я ж збираюсь у Росію.

— Я не вірю жодному твоєму слову. Чому ти не можеш сказати правду?

— Не думаю, що ти хочеш її почути.

— Чому це я не мав би цього хотіти?

— Чому, на твою думку, я ношу з собою меча? Я хочу бути певна, що захищуся. Одного разу я не змогла. Тоді мені було одинадцять.

Я зрозумів, що це була правда. Раптом крізь її лють виразно проступила вразливість.

— Я тобі вірю. Але чому ти прийшла сюди? Ти ж не хочеш сказати, що прямуєш у Росію?

— Я знаю, що мені там пощастить.

— Що ти там робитимеш? Викопуватимеш нафту руками? Тебе туди навіть не впустять. Чому ти не хочеш залишитись в Аґнес?

— Я мусила поїхати. Я написала записку про те, що вирушила на північ.

— Але ж ти поїхала на південь!

— Я не хочу, щоб вона мене знайшла. Інколи вона як пес: вона винюхує слід тих, хто втікає. Я хочу лише побути тут якийсь час, а потім зникну.

— Ти ж розумієш, що це неможливо.

— Я тобі дозволю, якщо ти не проганятимеш мене.

— Дозволиш що?

— А як ти