Читати книгу - "Рембо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Рембо продовжував свій шлях. Туман ще не повністю зник. Позаду пролунав шурхіт, і він вихопив ніж. Лезо блискавкою злетіло в повітрі, одним точно розрахованим рухом він вразив ціль. Він рубав змію, яка люто чинила опір і билася в конвульсіях.
РОЗДІЛ 13
Минуло ще п’ять годин. Рембо змок від напруги, але продовжував підніматися до вершини наступного гірського кряжа. Однак там, нагорі, на нього чекала несподіванка. Погляду відкрився не вид долини, а поросла буйною рослинністю сідловина, яка вивела його до великого плато. Він призупинився, щоб відновити дихання. Облизнув солоні губи, рукою витер піт, що заливав обличчя.
Плато з усіх боків обступали дерева. Рембо завмер від несподіванки, помітивши в пекучому, тремтячому мареві гігантську кам’яну статую, оточену заростями.
Повільно, немов боячись потривожити божество, він наблизився й тільки тепер зрозумів, куди потрапив.
Раптове відкриття приголомшило та стривожило його. Перед ним були руїни закинутого буддійського святилища. Напівзруйновані храмові споруди, безсумнівно, зводилися багато сторіч тому назад. Дві великі кам’яні фігури Будди, кожна футів тридцять заввишки, величаво-спокійні, начебто їх не торкнулася руйнівна рука часу, охороняли вхід у храм. Крізь кучеряві рослини проглядали потріскані, покриті митецьким різьбленням стіни. Гостроверхі дахи монастирських будівель вимальовувалися вдалечині.
Він постояв перед храмом, насолоджуючись пишнотою цього видовища, доступного лише йому одному, і благоговійно схилив голову.
До релігії він прийшов не просто й не одразу. Його батько був італієць, мати — індіанка з племені навахо. У дитинстві йому довелось не тільки попрацювати служкою в католицькому храмі в Бауві, штат Арізона, але й брати участь у ритуальних обрядах індіанців у селі його матері. Проте лише після В’єтнаму він свідомо вибрав для себе вчення, що більше відповідало його духу, ніж релігія, дана йому при народженні.
Якби його запитали, яку віру він сповідує, він би зарахував себе до послідовників дзен-буддизму. Вплинув на його вибір один із місцевих жителів, з яким він зустрівся на своєму першому завданні у В’єтнамі. Рембо пройшов усі тяготи підготовки в частинах спецназу, перш ніж зайняв своє місце в цій справжній еліті американської армії. Але перше хрещення вогнем він, мабуть, не витримав би, не будь поруч цього в’єтнамця…
Бойова підготовка — це одне, а реальний бій — зовсім інше. Необстріляним молодиком він захоплювався знаменитим бестселером «Виверт-22». Головний, герой цієї книги зненацька зрозумів головний секрет війни: «Он воно що, вашу маму! Усі хочуть мене вбити». Він любив це місце. Він згадав ці слова, коли потрапив у найперший бій. Кулі в’єтконгівців свистіли поруч, зрізаючи гілки в нього над головою, хлопці з його команди «А» помирали від ран у нього на очах. Він відчував тоді сором, помітивши, що штани в нього намокли. І тут його схопив за руку той, місцевий, і відтягнув на безпечну відстань.
В’єтнамець урятував йому життя, і він же розкрив йому очі на духовний сенс життя, розуміння якого відтепер пов’язувало їх воєдино.
У цього чоловіка, який не відав, що таке страх, Рембо навчився перемагати власну слабкість. Справа навіть не в тім, щоб перемагати, а в тому, щоб узагалі не відчувати страху. Релігія дзен змінила його ставлення до життя. Чи варто боятися смерті, якщо знаєш, що смерті немає? Якщо ти впевнений в ілюзорності всього сущого. І життя теж немає. Немає цього дерева, стрімчаків, метеликів. Є лише сон, омана, видимість. Чарівна казка, розказана нам Творцем. Для людини, яка навчились розуміти різницю між справжнім та уявним, не існує того стану, який непосвячені називають смертю. Завершивши життєвий шлях, людина не помирає, а з’єднується з вищим божеством, яке і є істина.
Свою мужність Рембо черпав у цьому глибинному осяянні, у розумінні минущої цінності життя та його спокус. Він знав, що перемозі В’єтконгу сприяло не вагання американського уряду, а дзенівське ставлення до життя і смерті. Стійкість в’єтнамців пояснювалася тим, що вони прекрасно розуміли: роки, сторіччя не значать нічого. Джунглі,-бурхливі гірські ріки, кулі, що косили їх солдатів, теж нічого не значать. Але в цьому своєму земному, дарованому Творцем житті вони повинні дотримуватись правил гри: робити вигляд, що вважають його реальним. Тому що така воля Творця.
Для звичайних американців, тих, хто вважав Діснейленд і кока-колу символами своєї реальності, — для них кулі, що свистять у джунглях, жовтогарячий газ і стогони вмираючих виявилися вищими за людські сили. «Не можу більше! Я хочу додому!» Він наслухався цих криків у В’єтнамі. Із цими криками американці пішли звідси та програли..
Але тільки не Рембо.
Чому він беззастережно прийняв дзен?
Лише ця релігія зачіпала найтонші струни його душі.
Лише вона повністю відповідала його натурі.
Вона допомагала йому в тому, що він робив.
Коли війна стає твоїм життям, коли ти щохвилини чекаєш кулі, усякий може зламатися. Католик, наприклад. Навіть індіанець навахо. Але не людина, яка сповідує дзен.
До нього донісся шум.
Він відступив у тінь стіни та застиг на місці. Наступної миті вихопив пістолет і направив його туди, відкіля почув шум.
Ліворуч від нього, майже не зачіпаючи гілок дерев, прослизнула невисока фігура. Він виставив руку вперед, прицілився.
Чорна куртка, штани. Форма В’єтконгу. Палець напружився на спусковому гачку.
А якщо він не сам? Постріл приверне увагу інших.
Ні, він зробить по-іншому.
Він пірнув у зарості чагарнику й пригнувся.
В’єтнамець зробив те ж саме.
На плечі в нього Рембо помітив автомат Калашникова.
Безшумно, з котячою спритністю підібравшись ближче, він метнувся на ворога, обхопив його ззаду та приставив ніж до горла. Крислатий солом’яний капелюх злетів з голови солдата, і хвиля густого волосся, що відливало синювато-чорним блиском, розсипалася по плечах.
Лезо ножа застигло за дюйм від ніжної шиї.
Відпустіть, — пролунало в’єтнамською.
Голос був жіночий.
їй було років двадцять, може, трохи більше. Мініатюрна, оманливо тендітна. Прекрасна, як усі в’єтнамські дівчата. Витончена фігурка суперничала красою зі східною вазою. У широко розкритих очах він прочитав переляк. Великий, чуттєвий рот відкритий від несподіванки.
Вона повторила своєю мовою:
Відпустіть мене.
Довгі вії опустилися, голос знизився до шепоту.
Будь ласка!
І вона знову підняла на нього очі.
Незважаючи на густий шар маскувального гриму, вона безпомилково визначила в ньому американця та, на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рембо», після закриття браузера.