Читати книгу - "Лялька"

незахищену плоть.

— Господи, — Едмундс несамовито нотував усе в записнику. — Що за кислота?

— Якщо справедливо, то це навіть не зовсім кислота. Ця речовина гірша, значно гірша. Одна з тих, які називають суперкислотами, імовірно, трифлатна, приблизно в тисячу разів сильніша від сірчаної.

Едмундс відступив на крок від невинної на вигляд пробірки.

— І ця речовина роз’їдає Ґарланда зсередини? — запитав Едмундс.

— Тепер розумієш? Це безнадійно.

— Її важко дістати?

— І так, і ні, — від відповіді Джо користі було мало. — Її часто застосовують у промисловості як каталізатор, а на чорному ринку, завдяки можливості використовувати її як зброю, на неї завжди є винятковий попит.

Едмундс важко зітхнув.

— Не засмучуйся, у мене для тебе є значно вагоміша підказка, — радісно сказав Джо. — Я дещо знайшов на «Ляльці».

***

Бакстер відійшла від столика, щоб відповісти на дзвінок із лікарні. За її відсутності Андреа неохоче витягла із сумочки робочий телефон й увімкнула його. Одинадцять пропущених дзвінків: дев’ять від Елайджі та два від Джефрі, отримані ще до того, як вона здогадалася повідомити йому, що в безпеці. Було ще й одне голосове повідомлення. Андреа набралася сміливості й приклала телефон до вуха:

— Де ти? У лікарні? Я намагаюся додзвонитися до тебе впродовж кількох годин, — почав занепокоєний Елайджа. — Говорив із працівницею готелю. Вона сказала, що ви знімали, коли це сталося. Мені потрібен той запис, зараз же. Я відправив техніка Пола до готелю із запасним ключем від фургона. Він забере його звідти. Подзвони мені, коли отримаєш це.

Коли Бакстер повернулася до столика, то побачила, що Андреа тремтить.

— Що? — запитала вона.

Андреа обхопила руками голову.

— О Боже.

— Що?

Андреа смиренно глянула на Бакстер.

— Запис у них, — сказала вона. — Мені шкода.

Усе, до чого вона торкалася, і справді перетворювалося на лайно.

Бакстер і Андреа попросили повернутися до лікарні, і їм довелося проштовхуватися крізь стіну телевізійних камер і репортерів, які взяли в облогу головний вхід. Андреа помітила, що Елайджа відправив Ізабель та її оператора, щоб вони повідомляли останні новини про жахливий інцидент, у центрі якого тепер опинилася вона сама.

— Спробуй власну пігулку на собі, — зауважила Бакстер, щойно вони опинилися у безпеці, зайшовши до ліфтів.

Медсестра провела їх до окремого кабінету, і з її поведінки Бакстер відразу здогадалася, що вона збиралася їм повідомити: «Незважаючи на всі їхні зусилля, пошкодження виявилися надто значними і серце Ґарланда зупинилося на операційному столі».

Хоча і знала, що так буде, незважаючи на те, що познайомилася з Ґарландом усього три дні тому, Бакстер розплакалася. Вона навіть не уявляла, що колись зможе позбутися неймовірного тягаря провини, і майже фізично відчувала, як це розриває її зсередини. Це вона відповідала за нього. Можливо, якби Ґарланд не зробив того, що запланував у неї за спиною… Можливо, якби вона…

Медсестра розповіла їм, що сестрі Ґарланда вже повідомили і, якщо вони хочуть посидіти з нею, то жінка в холі внизу, однак Бакстер цього не витримала б. Вона попросила Андреа побажати Рорі якнайшвидшого одужання і пішла з лікарні так швидко, як тільки змогла.

***

Джо витягнув тепер уже славнозвісний труп «Ляльки» з морозильника й вивіз його до центру лабораторії. Едмундс сподівався, що більше ніколи не побачить цього жахливого видовища. Як остання наруга над бідолашною жінкою, чий тулуб так по-варварському поєднали з п’ятьма окремими частинами тіла, по центру грудної клітки тепер з’явився цілий ряд нових стібків, який розходився поміж маленьких грудей та закінчувався на плечах. Хоча ще на місці злочину вони з’ясували, що ампутації та розчленування здійснювали вже після смерті жертв, Едмундсу здавалося, що цій безіменній блідій жінці дісталося найбільше.

— Ти знайшов щось під час розтину? — запитав Едмундс, несправедливо розізлившись на Джо за ще один нелінійний шов, який він залишив по собі.

— Що? Ні, нічого.

— Ну і?

— Зачекай хвилинку, а потім скажи мені, що з цим тілом не так?

Едмундс глянув на нього сповненими відчаю очима.

— Окрім очевидного, звісно ж, — додав Джо.

Едмундс глянув на моторошний труп, хоча в цьому й не було потреби. Він сумнівався, що взагалі коли-небудь зможе забути це видовище. Він ненавидів бути в цій кімнаті. Хоча цей труп і так був цілковито нелогічним, у ньому все одно ще було щось страхітливе. Едмундс розгублено глянув на Джо.

— Ні? Глянь на ноги. Зверни увагу, що вони різного розміру, і шкіра теж різного кольору, проте їх відрізали та прикріпили майже симетрично. А от руки виявилося важче скласти докупи: з одного боку бездоганна жіноча рука…

— Не те, що нам потрібна була ціла рука, щоб встановити особу за лаком для нігтів, — вставив Едмундс.

— … а з іншого боку лише кисть і перстень.

— Отже, рука власниці тулуба якимось чином мусила бути винятковою, — вловивши суть, сказав Едмундс.

— Так і є.

Джо взяв із папки кілька фотографій і передав їх Едмундсу, і той спантеличено глянув на них.

— Це татуювання.

— Татуювання, яке вона звела. Дуже вдало, мушу сказати. Металеві частинки з чорнила й досі помітні завдяки радіографії, однак інфрачервоний знімок іще чіткіший.

— Що це? — запитав Едмундс, опустивши знімки вниз.

— Твоя робота, — посміхнувся Джо.

***

Сіммонс уже більше години сидів у своєму задушливому кабінеті разом із заступником комісара, вислуховуючи її погрози, які вона, як завжди, лише «передавала згори». Потім вона кілька разів повторила, що у критиці його детективів, його відділку в цілому та його власної здатності ними керувати, вона на його боці. Сіммонс заледве міг дихати в тій кімнаті без вікон і відчував, як зі стрімким підвищенням температури у ньому починало наростати роздратування.

— Терренсе, я хочу, щоб детектива Бакстер тимчасово відсторонили від справи.

— За що конкретно?

— Мені потрібно сказати це вголос? По суті, своїм, якщо відверто, абсурдним планом, вона власноруч убила Джареда Ґарланда.

Сіммонс так утомився слухати стрімкий потік лицемірної отрути, який, здавалося, безупинно струменів із вуст цієї жінки. Він відчував, як із чола скочується піт, і обдмухував себе неймовірно важливими паперами.

— Вона присягається, що нічого не знала про це, — сказав Сіммонс. — І я вірю їй.

— Якщо так, то вона у кращому разі недостатньо кваліфікована, — заперечила Ваніта.

— Бакстер —