Читати книгу - "Лялька"

одна з моїх кращих детективів, найвідданіша своїй справі, а ще знає матеріали цього розслідування краще за будь-кого іншого… окрім Вульфа.

— Ще одна твоя неминуча катастрофа. Думаєш, я не знаю, що консультант із психіатрії порадила відсторонити Вульфа від цієї справи?

— Що ж, у мене тут серійний убивця, який говорить інакше, — трохи різкіше, ніж збирався, випалив Сіммонс.

— Терренсе, зроби собі послугу. Тобі потрібно показати, що ти засуджуєш необачні дії Бакстер.

— Вона… не… знала! І що, по-твоєму, вона мала зробити інакше?

Тепер він втрачав над собою контроль. Сіммонсу просто хотілося вибратися з обмеженого простору цього тісного карцеру.

— Для початку, я…

— Хвилинку, мені начхати на це, бо ти навіть не уявляєш, із чим працює моя команда, та й звідки тобі знати? Ти не поліціянтка.

Ваніта лише глузливо всміхнулася з такого, не характерного для Сіммонса, випаду.

— А ти, Терренсе? Та невже? Сидячи тут у своїй маленькій комірчині. Ти прийняв свідоме рішення стати керівником. І так гарно починав на цій посаді.

Такий уїдливий коментар миттєво вивів Сіммонса з рівноваги. Йому ніколи й на думку не спадало, що його відокремили від решти команди.

— Я не відсторонятиму й не переводитиму детектива Бакстер, ба навіть не виноситиму їй догани за те, що виконувала свої обов’язки, ризикуючи сьогодні власним життям.

Ваніта підвелася.

— Подивимося, що на це скаже комісар. Я вже призначила прес-конференцію на п’яту годину. Нам потрібно зробити офіційні заяви про те, що трапилося вранці.

— Роби це сама, — випалив Сіммонс, теж підвівшись.

— Перепрошую?

— Я більше не братиму участі в жодних прес-конференціях, не слухатиму більше твоєї політики прикривання власного заду і не сидітиму тут на телефоні, поки мої колеги десь там, під ударом.

— Дуже ретельно подумай перед тим, як продовжити.

— О, я не складаю повноваження. От тільки я можу зробити чимало інших корисних речей. Вихід знайдеш сама.

Грюкнувши дверима, Сіммонс вийшов із кабінету. Він звільнив собі місце за порожнім столом Чемберса й увімкнув комп’ютер.

***

Коли Едмундс повернувся до офіса, Бакстер уже сиділа за своїм столом. Він двічі озирнувся на Сіммонса, який шукав в Інтернеті найгучніші історії Ґарланда. Едмундс заквапився до Бакстер і обійняв її, а вона, вражена, навіть не відхилилася.

— Я хвилювався, — промовив він, займаючи своє місце.

— Я мусила бути там аж доки… Заради Ґарланда.

— У нього й справді не було жодних шансів, — сказав Едмундс.

Він переповів їй свою розмову з Джо та знайдене татуювання.

— Нам потрібно почати з…

— Тобі потрібно почати з… — виправила Бакстер. — Мене відсторонили.

— Що?

— Сіммонс сказав, що заступник комісара наполягала на моєму тимчасовому усуненні від справи. Чи щонайменше, я мушу аж до понеділка чекати на переведення. Моє місце займе Сіммонс, а Фінлі люб’язно погодився поняньчитися з тобою.

Едмундс ніколи не бачив Бакстер такою пригніченою. Він уже хотів було запропонувати їй піти з офіса, переглянути інфрачервоні зображення залишків тату, коли до них підійшов неохайний кур’єр внутрішньої служби доставки.

— Детектив Емілі Бакстер? — запитав він, тримаючи в руках тонкий конверт, підписаний від руки і прикрашений кур’єрськими наліпками.

— Це я.

Вона взяла в нього конверт і вже хотіла було його відкрити, коли зрозуміла, що чоловік все ще витріщається на неї.

— Так?

— Раніше я приносив вам здебільшого квіти, чи не так? До речі, де вони всі?

— Після того, як вони вбили людину, їх запакували як речові докази, віддали криміналістам для аналізів, а потім спалили, — відверто відповіла вона. — Дякую, що принесли їх сюди.

Коли вражений чоловік розвернувся та пішов геть, не сказавши ані слова, Едмундс лише гмикнув. Бакстер відкрила конверт. На стіл випала тонка смужка магнію. Вони з Едмундсом стурбовано переглянулися, і він передав їй пару одноразових рукавичок. Бакстер витягла фото, на якому вона сідала до швидкої поруч із ношами Ґарланда. Фотографію знімали з великого натовпу, який зібрався, щоб побачити подальший хаос біля готелю. На звороті фотокартки від руки було написано послання:

«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду».

— Він наближається, як ти й сказав, — промовила Бакстер.

— Він не може нічого із собою вдіяти, — відповів Едмундс, уважніше придивляючись до фотографії.

— Усі пунктуаційні знаки розставлено правильно.

— Теж мені дивина. Це ж очевидно, що він освічений, — сказав Едмундс.

— «Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду», — зачитала Бакстер уголос.

— Я на це не куплюся.

— Думаєш, це не він?

— О, я впевнений, що це він. Я просто на це не куплюся. Я не збираюся обговорювати це сьогодні, коли ти стільки пережила.

— Зі мною все гаразд.

— Щось не так. Чому він убив Ґарланда на день раніше, аніж сказав?

— Щоб покарати нас. Щоб покарати Вульфа за те, що його там не було.

— Це він хоче, щоб ми так думали. Однак, він не дотримав свого слова, пожертвувавши ідеальним розрахунком. Він вважає це своєю помилкою.

— До чого ти хилиш?

— Щось спровокувало його вбити Ґарланда раніше. Він запанікував. Або ми надто наблизилися, або він щиро вірив, що не зможе вбити Ґарланда завтра.

— Він був би в руках Служби захисту громадян.

— Як і Рана, якби Елізабет Тейт не дісталася до нього раніше. Окрім того, кому як не тобі знати, куди його мали відвезти. То в чому ж різниця?

— Я? За все відповідала я. Ні команда, ні Вульф у цьому участі не брали.

— Точно.

— Про що це ти?

— Я говорю про те, що ми або приймаємо можливість того, що вбивця спостерігав за усіма нами і вважав, що цього ранку був його останній шанс до того, як Ґарланд зник би…

— Щось не схоже.

— … або що хтось, гарно обізнаний зі справою, зливає йому інформацію.

Бакстер засміялася і похитала головою.

— Ого, а ти й справді знаєш, як заводити друзів, правда ж?

— Сподіваюся, що я помиляюся, — сказав Едмундс.

— Так і є. Хто з присутніх тут бажає Вульфу смерті?

— Уявлення не маю.

Якийсь час Бакстер над цим розмірковувала.

— То що нам робити?

— Залишити це між нами двома.

— Ну, звісно ж.

— А потім ми влаштуємо пастку.

Розділ 20