Читати книгу - "Нафта"

Нотатка ххх

НАДВЕЧІРНІ ЗУСТРІЧІ

Щовечора перший Карло та другий Карло зустрічаються. Між ними не було нічого спільного, хіба що одне на двох Я. Здається, це вже багато. Та, здається, не настільки, щоб дати багацько тем для розмов чи мати якийсь значний взаємний вплив.

В їхніх зустрічах і справді завжди було щось інтимне, зворушливе й разом з тим урочисте: адже на цих зустрічах торжествувало життя. Треба зазначити, що це було життя особисте, самоствердне й таке, що існувало саме по собі, ніби щось неповторно-об’єктивне, хоч і приречене на те, щоб його так легко втратили (через що згодом виникають болючі спогади). Хай там як, а обидва, і один, і другий Карло, переживали близькість, зворушення та урочистість цих зустрічей, хоч робили це ніби машинально, як у звичайному сні, коли всі події вже стали звичними, буденними, які нічим не вирізняються, поволі взагалі втративши свою значущість.

Іншими словами, і той, і другий Карло відчували близькість, зворушення та урочистість глибоко в душі (очікуючи, що одного дня щось розірве їхні кайдани); а от зовні, чи краще сказати на практиці, вони не зважали на ці почуття.

До речі, щодо абсолютної звичайності, ба навіть буденності зустрічей, на яких Карло перший та Карло другий обмінювалися досвідом, так би мовити, знову стаючи одним цілим, слід зауважити дещо, можливо, наразі найсуттєвіше (і, безсумнівно, це має значення для структури нашого роману).

У досвіді, яким вони ділилися, не було нічого надзвичайного чи драматичного: вони ніколи не перетворювали свої зустрічі на суперечки.

Саме через це мій твір має такий вигляд, який має.

Я хочу сказати, що навіть якби перший Карло жив століття чи навіть п’ятдесят років тому, він би був героєм, у якого я, як його сучасник, повірив би. Я б повірив у значимість та об’єктивність занепокоєння, яке викликало в ньому суспільство. У провинності цього занепокоєння було б, як наслідок, — саме через справжню нікчемність, — щось величне. Гріхa[134] збагачення, володіння, просування, досягнення — усе це завжди робиться проти своєї совісті та проти чужої свободи. Це все потребує світу багатства, світу володіння, світу просування вперед, світу досягнення. Суспільство, яке, щойно створивши й застосувавши свої закони, є глибоко цілісним та непохитним: воно настільки цілісне й непохитне, що сприймає свою цілісність та непохитність як цілісність та непохитність історії людства або навіть історії Всесвіту. Тоді ніхто й на мить не засумнівався, — дякуючи силі легенди, як, власне, тепер теж, — у тому, що нам потрібні бальзаківські герої[135] та їхні погляди на статки: а значить і психологія їхньої особистості.

Те ж саме я можу сказати про другого Карло. Його сексуальна свобода була лише багаторазово повторене ствердження свого права не піддаватися пожовклому упокоренню, яке теж неодноразово поновлювалось. Зрештою, це уперте, дитяче й навіть у глибині смиренне багаторазове засвідчення свого права на сексуальне свавілля було по суті лише дрібкою анархії та безмежною ідилією. У своєму нескінченному ствердженні власного права на сексуальне свавілля (й задоволення, яке воно приносить) другий Карло зазнав того, що називають «абсолютністю»: тож він раз і назавжди зобов’язався все робити сам (знаєте ж бо, яким безміром є людина). Одначе така абсолютність, хоч і справедливо її вважали мукою та радикальною альтернативою, зрештою була лише анархічною та ідилічною. Згадайте про гріхи Ставрогіна, і ви краще зрозумієте, до чого я веду. Своїми гріхами Ставрогін виказував таке саме ставлення до суспільства навколо нього, як і ті, хто змиряється з ним та відмовляється від того, щоб узяти над ним гору. Незалежно від того, втрачена вона чи здобута, чеснота завжди залишається чеснотою. Навіть наш другий Карло мав у собі краплю демонічного, потрібного, аби розрівняти дорогу до деградації. Та оскільки ця чеснота була невеликою, її втрата теж була малозначущою. Другий Карло ніколи б не допустив, щоб одна з його малоліток повісилася у комірці, спостерігаючи за червоним павучком. Йому не була відома таb[136] безодня безслав’я і зневаги, так само, як перший Карло гадки не мав про спокуси, які є у президентів та диктаторів.

Звісно, наразі ви можете мене спитати (з огляду на те, що я приплів сюди мій стиль), а чому ж тоді я не написав роман про Трою чи Шпигуліна{34}, котрі по-своєму також є героями на кшталт героїв Бальзака чи Достоєвського: адже вони знають, і що таке велич того, як стати таким самим, як решта, і велич скоєння злочину. Та якби мене таки спитали, я б відповів, що неможливо написати твір про нудних персонажів. Вони нудні, бо є винятками, а тому не є частиною буденного життя. У часи, коли була можливість писати психологічні романи, романів про Трою чи Шпигуліна не писали, бо всі були більш-менш винятковими троями чи шпигуліними.

Протягом своїх надвечірніх зустрічей, що починаються, коли вже вечоріє, й тривають до глупої ночі, перший та другий Карло «життєстверджувались», обмінюючись досвідом (який, з точки зору психології та через уже названі мною причини, був зовсім нецікавим), вони говорили пошепки, одноманітно, як буває зазвичай під час щоденних теревенів удома в якомусь потаємному місці. Насправді говірким був другий Карло, позаяк перший Карло мав пізнати щастя, від якого колись відмовився. Для другого ж Карло вистачало однієї чи двох новин «про суспільство», які розповідав йому перший Карло, щоб не втратити зв’язок із «суспільством», та вже після перших же слів, які промовляв його співрозмовник, чоловік починав позіхати. Його навіть охопила тривога. Це був час, коли закінчувались вистави й місто знову оживало. Та його Член зголоднів: відчував нечулий, сліпий, неспокійний, лихоманковий голод, він якого Карло ніби й справді починав тремтіти. Ніщо не могло втримати його у затишній домівці, спокій та тиша якої були для нього буквально нестерпними, навіть на хвилину довше, ніж необхідно.

Нотатка 43а

НЕВПИННІСТЬ ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ

Отож Карло, пробувши вдома так недовго, знову полишав домівку та йшов проживати свою безсонну ніч. Уся вона була суворо запрограмована, та попри це над усім панував випадок. Карло й справді кілька разів, ба навіть досить часто, завдяки побаченню чи кільком побаченням планував усе заздалегідь. Та зазвичай ці зустрічі також залежали від випадку: все заплановане йшло коту під хвіст, і Карло знову опинявся вночі на самоті, перед ним лежало все місто, й слід було все починати спочатку. А якщо побачення були вдалими, кожне з них було лише повторенням попереднього. Він опинявся в одній і тій самій кімнаті,