Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

бо не зміг десять разів підтягнутися. Далі можуть одразу сказати про результат, можуть попросити завтра зайти. Але жодному нашому роботи не запропонували.

— А хлопці під кого маскувалися?

— Двоє — робітниками, один — дрібний злочинець, ще один — студент, один вантажник, а один так зовсім панотець. Але жодного не взяли. Панотець далі всіх пройшов, але ото після турніка вигнали його.

— А селяни були?

— Ні, селян не було, ми ж київську агентуру використовували, звідки там селяни?

— Ну так, ручки білі, такого селянина за версту видно. Так а хоч пояснюють ті есери, хто ж їм потрібен?

— В тім-то й річ, що ні. В об’яві написали, що потрібні фізично міцні чоловіки віком до сорока років. Жінки до тридцяти. І ані слова, для чого.

— Той, а мені вже більше років.

— За паспортом, може, і більше, а виглядаєте ви добре, тридцять п’ять максимум. Фізкультурою займаєтеся?

— На землі працюю, це краще за будь-яку фізкультуру. Не палю, не нервую, з горілочкою товаришую помірно, — кажу. — Але от по справі. Дивно все. Ніколи не чув, щоб операцію бунтівники готували і при цьому об’яви у газетах давали.

— Так, справді, обставини незвичайні. Але це ще більше примушує хвилюватися, бо вказує на незвичайність самих задумів бунтівників.

— А хто об’яву подавав?

— Такий собі Жак Шампань.

— Хто?

— Дрібний одеський шахрай, справжнє ім’я — Ванька Шелупонь. Займається всім, з чого зиск можна мати, кілька разів бував у тюрмі. Тепер оце дав об’яву, винайняв приміщення, де відбір відбувається, керує.

— Може, цього Шампаня прихопити, є ж за що. Нехай усе розповість.

— Прихопити Шампаня легко, але він нічого не знає. Він так, прикриття, а насправді там усім керує Генріх Куровський, присланий до Одеси з есерівського цека. Небезпечний бунтівник, уже кілька років на нелегальному становищі.

— То, може, його прихопити і допитати?

— Можна, але ризиковано, бо Куровський цей може нічого не знати, а виконувати лише інструкції, які йому передають. В есерів його вважають хорошим виконавцем, але поганим стратегом, то, скоріше за все, використовують втемну. Є небезпека, що арештуємо його, нічого не дізнаємося, а всі зв’язки відріжемо, і ці негідники десь в іншому місці працювати почнуть. Якби операція пересічна, можна було б ризикнути, але тут дуже високі ставки. То поспішати не можна, — каже генерал, і важко з ним не погодитися. Якщо операція справді важлива, то есери зроблять усе для її конспірації. Логічно, якщо не розкривають весь план, а лише надсилають накази, що треба зробити кожного дня.

— Вибачте за пораду, але треба листування цього Куровського перевіряти, може, знайдеться канал інструкцій?

— Читаємо всі його листи, але досі нічого підозрілого.

— А ще газети треба вивчити. Можуть же об’яви давати його спільники. Це в них давня така хитрість.

— І тут працюємо, але поки нічого. Ось фотографії. Це — Шампань, це — Куровський. Є ще там лікар, але він не з ними.

— А що це за жінка? — вказую на красуню чорняву, яку одразу примітив і очей не відірву.

— Це Ізабелла Велліні, італійська громадянка.

— Теж есерка?

— Ні, вони її для чогось найняли. Примітна жіночка? — генерал посміхається і трохи аж крекче; бачу, не одного мене ця фотографія схвилювала.

— Хто вона?

— Артистка цирку, кокетка Коньяку не бажаєте? — бачу, що розслабився трохи генерал, мабуть, повірив у мене. Дарма він так, зарано. Не кажи гоп, поки не перескочиш.

— Небагацько, — погоджуюся я.

Я дві чарки випив і пішов спати, а генерал наклюкався, вранці опухлий був. Коли виходили ми з вагона, то підполковник Штейнер ледь поглядом мене не спалив! Дратувався, мабуть, що зі мною, а не з ним генерал випивав. Це ж для таких дуполизів дуже важливо, щоб із керівництвом чарку перехилити, а тут якийсь мужик випередив.

З вокзалу генерал поїхав у порт, а я одразу пішов на базар, назбирав одягу і заселився в дешевенький готель. Там винайняв кімнату, перевдягнувся, потім нашкрябав з пічки золи. Голіруч шкрябав і довго у золі копирсався, щоб уїлася в шкіру. Далі узяв кусок цегли, який на вулиці підібрав, і чиркнув себе по щоці. Аж кров пішла. Так, наче кулаком хтось засвітив. Ото і пішов. Штани на мені рвані, брудні, черевики їсти просять, морда наче побита Підозріла особа, що тут скажеш.

Пішов я за потрібною адресою, де була антрепризова контора Жака Шампаня, з подряпаною вивіскою та розхитаними дверима, перед якими стояла ціла черга чоловіків та жінок. Дуже різних, але за одягом видно, що опинилися вони тут не від хорошого життя.

— Доброго дня, а це тут за об’явою людей наймають за хорошу платню? — питаю і роблю обличчя нещасне.

— В чергу ставай! — гиркають на мене і дивляться невдоволено. Бо ж я їм суперник. Став у чергу, слухаю, що люди балакають. Кажуть, що обіцяють тут платити добре, але відбір дуже строгий. Ледь не одного з тисячі обирають і як саме — незрозуміло. Більшості відмовляють після співбесіди, іншим після лікаря.

Ото стою в черзі, картуз на чоло насунув, бо ж Одеса, не хочу я, щоб мене впізнали. Дивлюся, а онде Шампань із візка якогось вискочив, та швидко так, наче йому під сраку носаком дали. Судячи зі сліду на штанях, таки точно дали. Дві морди в тарантасі, з зухвалими поглядами. Бачив таких — кримінальники. Поїхали собі, а Шампань до дверей побіг. Його перестрівають люди, щось кажуть, а він уваги не звертає, переляканий. Всередину забіг і двері за собою зачинив на засув. Черга хвилюється, чи не припинили відбір, а я відійшов трохи і став біля вікна, яке відкрите було, бо ж спека в Одесі.

— Заплатити їм треба! — це, здається, голос Шампаня.

— Ні, — чоловік якийсь відповідає.

— Ви не знаєте, що це за люди! Це ж самого Бенціона Кріка бандити!

— А мені начхати! Я ніколи кримінальникам не платив і платити не буду!

— Вони не дадуть нам працювати!

— Нам залишилося одного відібрати. Сьогодні закінчимо і все!

— Вони вас усе одно знайдуть! І мене!

— Припинити паніку! Продовжити відбір! — командує чоловік. Його у вікні не видно, бо штори, але думаю, що це той есер Куровський, якого з ЦК прислали.

Так, думаю, одне місце залишилося, а така ж черга, що