Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

приземлився на паркан. Пройшов до хвіртки й, витягнувши шию, уп’явся в прибульця круглими очиськами. Чоловік відсахнувся в бік від котячої морди… Кіт ворухнув вусами, немов принюхуючись… І раптом дико, злобливо засичав, скалячи ікла, і по-верблюжому вигнув спину.

Соцзабезівська тітка підскочила від переляку, бабця на ґанку теж здригнулася.

У стомлених Ірчиних мізках немов перемикач крутнули. Вона уважніше придивилася до дивного гостя… і побачила! Те, що він перекидав з руки в руку, неначе гарячу картоплину, було зовсім не портфелем, а густим клубком пітьми, яку пронизували короткі вогненні зблиски. Під низько опущеними віями чоловіка вигравали лиховісні червоні сполохи, а всю постать огортала невидима для інших, але чітко помітна для Ірки тінь.

Дівчинка уявлення не мала, хто він такий, але добре розуміла, що прийшов він саме за нею, за Іркою! Зараз увірветься досередини… Вона відступила на крок і відразу зупинилася. А дзуськи, не увірветься! До будинку відьми немає ходу тим, хто прийшов зі злом. Якщо, звісно, сама господарка здуру не запросить. Буде тупцювати біля хвіртки, гад! Ірка єхидно всміхнулася прибульцеві…

— Тьху ти, бісова звірина, налякав до смерті! — бабця махнула на кота рушником і відразу ж приязно посміхнулась гостеві. — Та що ж ви там стоїте! — І, перш ніж Ірка встигла зрозуміти, що зараз станеться, бабця додала: — Та заходьте ж до хати!

Чоловік теж привітно посміхнувся. Його довгі темні вії підскочили догори, і на Ірку впритул глянули холодні зміїні очі з вузькою щілиною вертикальних зіниць. Наче в жахливому сні, дівча побачило, як він піднімає ногу й переступає поріжок хвіртки. Чорний тупоносий черевик опустився на гравій доріжки, наче на горлянку смертельного ворога. Ірці здалося, що доріжка опирається цій давкій ході, намагається вислизнути й скинути із себе прибульця. Кіт на паркані несамовито нявкотав. Чоловік повернув голову… І величезний невидимий кулак урізався котові в морду, знісши його геть із паркану.

— От клятий котяра, ти ба, як стрибонув! — незворушно похитала головою бабця. — До кухні проходьте, дорогі гості, поговоримо! Самі побачите, як нам потрібна допомога — І бабця повела за собою тітку із соцзабезу та її страшного супутника.

— Нічого собі! — сплеснула руками тітка. Скам’янілим поглядом вона витріщилась туди, де на тлі сірої потрісканої штукатурки стіни, між кряжистим чудовиськом ще довоєнної плити й кривоногим столом височіла білосніжна громада розкішного двокамерного холодильника. Із баром та апаратом для льоду. Роззявлений рот і вирячені очі соцзабезівської тітки відбилися в дзеркальних дверцятах. — А це ще що, мікрохвильовка? Це ж дуже дорого! Я собі такого дозволити не можу, а ви… А все туди ж, допомогу хочуть!

Бабця войовниче випнула груди:

— Ой, очі твої завидющі, шоб вони назавжди в тебе повилазили, прям як зараз! Це ж усе дитині! Гумова — чи як там? — гуманітарна допомога! Від добрих людей! Правда ж, Яринко?

Не зводячи насторожених очей із лиховісного гостя, Ірка кивнула. Можна й так сказати. Гуманітарна допомога від доброго бізнесмена Іващенка. В обмін на врятовані мільйони.

— Понімають люди, шо дитині потрібна допомога! Правильно ж я кажу? — бабця запобігливо зазирнула в обличчя чоловікові.

Не зводячи очей з Ірки, той посміхнувся:

— Допомога їй, безумовно, потрібна. От тільки чи отримає вона її…— Він із сумнівом похитав головою і пройшов углиб кухні.

Старі дошки підлоги навіть не рипіли — горлали! — під його важкою ходою, немов так само гукали на допомогу.

— Бабусю, навіщо ти його запросила?! — нажахано прошепотіла Ірка.

Бабця здивовано витріщилась на онучку:

— А шо ж, про гроші на вулиці домовлятися, шоб усі сусіди чули?

— Які гроші! Ти що, не бачиш?! — закричала Ірка, поглядаючи, як до яскраво освітленої сонцем кухні починає заповзати похмурий, важкий напівморок.

— Бачу, шо ти якась дивна посліднє врем’я! — роздратовано пирхнула бабця. — Ану заходь, із тобою, мабуть, теж поспілкуватися захочуть! — підвищила вона голос.

— Безумовно, — чоловік повагом сів біля столу. — Саме заради вашої онучки я й прийшов.

Бабця заштовхала дівча, котре щосили опиралося, до кухні. Ірка тільки тихесенько заскиглила від страху.

— Чого ти там скиглиш? — невдоволено буркнула бабця, з інтересом поглядаючи, як прибулець копирсається у своєму портфелі.

Завмерши від жаху, Ірка стежила, як він запускає руку досередини згустку темряви, і блискавки в ньому починають спалахувати частіше, розкидаючи довкола сліпучі іскри.

Лиховісний гість витяг товстий блокнот у зеленій шкіряній обкладинці. Розгорнув його й почав розпитувати, водячи ручкою по сторінках і періодично поглядаючи на Ірку:

— Ірина Хортиця, чи не так?

Дівчинка, набурмосившись, мовчала, проте бабця швидко закивала:

— Так, так.

— Мати? — уривчасто мовив чоловік.

— Та донька моя, шльондра, хто ж і ще! — закричала бабця. — Поїхала, давно вже поїхала, і ні слуху від неї, ні духу, грошей не шле, і діла їй нема, що стара бабця тут одна і по хазяйству, і за дитиною…

— Батько дівчинці допомагає? — спитав гість, чий голос став раптом украй обережним.

— Так! — схаменулася Ірка. — Ще й як допомагає! — Вона сама не розуміла, чому так відповіла, але страх, який миттю спотворив обличчя прибульця, підказував, що відповідь була правильною і, може, навіть — рятівною. — Буває в нас часто! От і зараз ось-ось має прийти! — крикнула Ірка.

Але тієї ж миті вона отримала добрячого потиличника.

— Та шо ти мелеш! — розлютилася бабця. — Не слухайте її! Обідно дитині, шо в усіх батьки як батьки, а в неї такі непутящі, от і вигадує казна-шо! Папаші її ми зроду-віку не бачили, ще до Яринчиного народження щез, як і не було його зовсім!

Гість запитально зиркнув на тітку із соцзабезу. Та, кинувши на Ірку співчутливий погляд, погоджуючись кивнула.

— А прізвище дівчинці хто дав? — уточнив чоловік. — Якщо вона батька не знала?

— Так інша ж бабуся, покійна Єлизавета Григорівна. Вона Яринку до себе забрала. Порядна була жінка, добра. Розуміла, шо я вже стара, не можу з дитиною возитись.

— А чому вона померла? Хворіла? — зацікавлено спитала соцзабезівська тітка.

— Та не вічно ж їй жити! — обурилась бабця. — Вона ж аж на п’ятнадцять років за мене старша була!

— Зрозуміло, — задоволено кивнув гість і недбало кинув блокнот на стіл.

Пара випуклих очей закліпала на обкладинці. Сама обкладинка стала рельєфною, з’явився вигин спинки, під білим пузом ожили перетинчасті лапи, а червоний язичок закладки ворухнувся й зник у пащеці. Товста зелена жаба зістрибнула зі столу й важко гепнулась на підлогу.

— Яринко, подай блокнотик, бачиш, упав, — солодким медвяним голосом мовила бабця.

— Бачу, — процідила Ірка, розглядаючи роззявлену пащеку гидкої тварини із дрібними гострими зубами. Важко відштовхнувшись лапами, жаба стрибнула вперед і всілася дівчинці на ногу.