Читати книгу - "Зима наближається"

(справжніми, на відміну від «Норд-Осту»), а певну кількість заручників одразу було вбито.

Надворі панувало прогнозоване сум’яття, адже різні загони регіональних та національних сил безпеки, а також політики всіх мастей ніяк не могли узгодити свої дії. Батьки та інші місцеві мешканці відмовлялися залишити зону проведення операції, причому багато хто прагнув за будь-яку ціну не допустити штурму школи. Адже в пам’яті людей були ще дуже свіжі спогади про трагедію «Норд-Осту». Вимоги нападників теж нагадували 2002 рік: виведення російських військ із Чечні та визнання незалежності цієї республіки. У деяких повідомленнях ішлося, що вони також хотіли, щоб Чечню визнала Організація Об’єднаних Націй.

Окрім того, терористи вимагали присутності кількох регіональних політиків, які служитимуть посередниками, зокрема президента Північної Осетії Олександра Дзасохова та президента сусідньої Інгушетії Мурата Зязікова. Жоден із них у Беслан так і не прибув. Дзасохов пізніше казав, що йому силою завадили приїхати, та розповів журналу «Тайм», що «дуже високопоставлений генерал із Міністерства внутрішніх справ сказав йому: «Якщо ви спробуєте туди поїхати, я отримав наказ вас заарештувати»[53].

Нападники також запросили Анну Політковську, журналістку, яка була однією з небагатьох росіян, кому чеченці довіряли. Вона одразу ж вирушила до Беслана, але доїхати не змогла. Під час авіаперельоту їй підлили в чай отруту, Анна впала в кому та опинилася на волосинку від смерті у невеличкій лікарні в Ростові, після чого вимушена була повернутися до Москви на реабілітацію. Пізніше Політковська заявила: російські органи безпеки «нейтралізували мене, бо знали, що я їхала в Беслан для налагодження перемовин»[54].

Лідер чеченського руху за незалежність Аслан Масхадов, якого зневажали й за голову якого Москва призначила винагороду в 10 мільйонів доларів, засудив цей напад через свого представника та, здавалося, був готовий утрутитися в ситуацію особисто. Дзасохов пізніше казав, що він був готовий узяти участь у переговорах, запропонувати терористам безпечний шлях відходу, а також звільнення кількох ув’язнених бойовиків, щоб гарантувати безпеку решти заручників.

Однак у процесі переговорів сталося непередбачуване. 3 вересня, на третій день облоги, спортзал струснули два вибухи, якраз коли до будівлі школи наближалися медичні працівники, щоб забрати двадцять тіл загиблих ззовні. Один із вибухів спричинив пожежу на даху школи. І знову пізніше з’явилося з півдюжини версій про причину тих вибухів, а ще більше про бій, який після них розпочався. І половину з них ми почули від тих самих посадовців, які через день розповідали вже щось інше. У деяких повідомленнях ішлося, що в терористів випадково спрацювали саморобні вибухові пристрої. В інших же казали, що то російський снайпер застрелив терориста, а той підірвав бомбу.

Не менш суперечливою є також розповідь про те, хто саме командував операцією та хто й коли віддав наказ стріляти. Причому чим більше часу минає після трагедії, тим більш суперечливою вона стає. Адже коли всередині та ззовні спортзалу почалася стрілянина, багато заручників були вже надто змученими спрагою та заслабкими, щоб тікати, а озброєні місцеві мешканці пішли на штурм разом із місцевими правоохоронцями й важкою військовою технікою. Там був страшенний хаос. Лише після того, як мешканці навколишніх будинків знайшли на дахах купу відпрацьованих труб, стало зрозуміло, що військові стріляли по приміщеннях із дітьми з реактивних вогнеметів.

Майже одразу після закінчення бою на місце приїхали бульдозери та самоскиди, які вивезли звідти завали (разом із деякими останками тіл) та все інше, що могло послужити доказом для реконструкції жахливих подій того дня. Свідчення місцевих мешканців та заручників раз у раз суперечили заявам уряду про те, що сталося. Владу стільки разів ловили на брехні про речі, що легко перевірялися (на кшталт того, яке озброєння застосовували й коли саме), що довіряти будь-якій з офіційних версій було просто неможливо.

На відміну від «Норд-Осту», після подій у Беслані було проведено кілька офіційних розслідувань. Одне завершив у 2005 році депутат парламенту Північної Осетії, який справді був на місці подій у день штурму школи. Ще два звіти опублікував у 2006 році вже федеральний парламент. Але Дума контролювалася партією Путіна «Единая Россия», і офіційним став звіт, підготований під контролем саме її представника. Було ще одне розслідування, яке провів Юрій Савельєв — член російської націоналістичної партії «Родина» («Батьківщина») та за збігом обставин визнаний експерт із ракет і вибухівки. Звіт Савельєва значно краще співвідноситься зі свідченнями місцевих мешканців, які були ззовні, та заручників, які перебували всередині, стосовно зброї, яку застосовували, а також черговості подій. Він із колегою підготували свій звіт та відмовилися підписувати офіційний. 2007 року вони виступили з гучною заявою, назвавши офіційний висновок «димовою завісою»[55].

А ось як оцінив наявні докази у своїй статті 2006 року американський журналіст Девід Саттер: «Версія бесланських батьків підтвердилася висновками комісії парламенту Північної Осетії. У звіті, опублікованому 29 листопада 2005 року, комісія дійшла висновку, що перший вибух був спричинений пострілом із вогнемета або кинутою ззовні будівлі гранатою.

Проте найвагоміше підтвердження прозвучало у звіті, який опублікував Юрій Савельєв — член слідчої комісії федерального парламенту та поважний експерт із фізики горіння... Савельєв дійшов висновку, що перший вибух став результатом пострілу з вогнемета, здійсненого з п’ятого поверху будівлі навпроти школи о 13:03. Другий вибух стався через 22 секунди та був спричинений осколочною гранатою потужністю 6,1 кілограма в тротиловому еквіваленті, кинутою з іншої п’ятиповерхівки на тій самій вулиці. За словами Савельєва, ці вибухи спричинили катастрофічну пожежу та руйнування покрівлі спортзалу, що й призвело до загибелі більшості заручників. Наказу загасити пожежу не надходило протягом двох годин. Унаслідок цього заручники, яких можна було врятувати, згоріли заживо». [56]

Навіть дані про загиблих спричиняли суперечки та регулярно переглядалися протягом кількох тижнів. Лише інтерв’ю з родичами й тими, хто вижив, допомогли заповнити прогалини в офіційних записах. Остаточні цифри є такими: 334 загиблі заручники, 186 із них — діти. Понад 700 дістали поранення, причому багатьом знадобилася ампутація через страшні рани від осколків. Багато загиблих згоріли заживо. Кількість живих і мертвих терористів також є спірною. Офіційні цифри свідчать, що там було 32 нападники, із яких один вижив. Інші повідомлення кажуть, що нападників було значно більше, до 75, і багато хто з них утік. Було також убито мінімум 10 правоохоронців, зокрема всіх трьох командирів штурмової групи.

Відповідальність за теракт у Беслані було покладено на чеченського польового командира Шаміля Басаєва, який заявив, що