Читати книгу - "Зима наближається"

спочатку сподівався захопити школу в Санкт-Петербурзі або Москві. Він також пообіцяв більше таких атак, хоча цього не сталося, а скоро Басаєв і сам загинув від вибуху у 2006 році. І знову ніхто напевне не знав, як саме він загинув, та це вже турбувало надзвичайно мало людей: загинув і загинув.

Для згорьованих бесланських родин єдиною доступною мішенню був уряд. Не можна ж вимагати відповідей від терористів або загиблих. Адже єдиний узятий живим терорист Нурпаші Кулаєв швиденько отримав свій термін ув’язнення та зник у надрах російської в’язничної системи. До речі, асоціація жертв теракту «Матері Беслана» навіть пообіцяла звернутися із запитом про його помилування, сподіваючись отримати більше інформації під час відкритого судового процесу. Уряд, звісно, не поніс відповідальності за їхні сльози, але після Беслана почалися справді суттєві урядові реформи. На жаль, мало які з них стосувалися більшої безпеки для російського народу.

Лише через два тижні після Беслана Путін зібрав у своєму кабінеті всіх вісімдесятьох дев’ятьох російських губернаторів та розмовляв із ними декілька годин. Після кількох вступних слів про Беслан він сказав, що відповіддю на цей теракт має стати ще більша ефективність і єдність уряду та країни. Такі слова зазвичай привертають увагу будь-кого, хто вивчає диктатуру, і цей випадок не був винятком. Окрім кількох природних реакцій на кшталт посилення законодавства проти тероризму й розширення повноважень правоохоронців реформи були переважно спрямовані на подальше послаблення демократичних інституцій у Росії. Тепер Путін призначатиме губернаторів напряму: ніяких більше виборів. Вибори до Державної Думи переходили від мажоритарної до пропорційної системи. Тепер люди голосуватимуть не за конкретного кандидата, а за партії, що гарантувало довічне перебування при владі спеціально розставлених фігур. Інші реформи підривали самі засади демократичної системи, значно ускладнюючи реєстрацію партій. Безумовно, ці речі не мали нічого спільного з Бесланом, боротьбою з тероризмом або чимось іншим, у чому Путін не бачив можливості централізувати ще більше влади в Кремлі.

Як відома особа, я мав у своїй новій кар’єрі політичного активіста певні переваги, але були й деякі недоліки. Мені складно було відповідати, коли мене називали новачком, дилетантом, кого не цікавить важка праця зі створення альянсів і вислуховування людей. Я прагнув усіма способами спростувати цей образ, тому вирушив у поїздку Росією, щоб послухати, що люди думають про державну владу в країні, а також поширити думку, що можливе інше майбутнє.

Майте також на увазі, що опозиція не мала найменшого доступу до ЗМІ. Тому нам було потрібно, щоби люди бачили нас особисто, інакше б нас узагалі ніхто не почув. Приїзд відомого спортсмена, який пішов із шахів у політику, мав стати великою подією ледь не скрізь. Але оскільки мої погляди щодо Путіна були вже добре відомі, завершення моєї кар’єри приховували від широкого загалу. Натомість кілька відомих російських зірок хокею, зокрема Фетисов і Третяк, публічно вітали Путіна та користувалися загальною увагою. У мене ж не було жодних шансів потрапити на телебачення й поговорити там про мої плани на майбутнє. Проблема полягала навіть не в тому, що мене просто не запрошували на передачі, а в тому, що прямі ефіри були на той час вже практично заборонені, щоб уникнути будь-яких незручних для влади політичних питань.

Я розумів, що це буде не просто. Адже я вже встиг привернути до себе увагу, яку кожна помітна опозиційна фігура негайно діставала від кремлівських убивць та їхніх поплічників. Ці типи варіювалися від набридливих тролів до небезпечних злочинців. І всі вони були на ставці в представників влади, котрі хотіли бути впевненими, що будь-які паростки опозиційного руху зустрінуть негайний та сильний спротив. Де б я не виступав, молодіжні угрупування, які ми прозвали «путін-юґенд» за аналогією до подібної нацистської організації, посилали своїх членів закрикувати й закидувати мене різними речами, причому вони ніколи не мали проблем із правоохоронцями. У квітні, під час виступу в Москві, я дістав від одного молодика удар по голові дерев’яною шаховою дошкою. І можете навіть не сумніватися, що за мною постійно слідкували більш серйозні агенти служб безпеки, записуючи кожне моє слово. Усе це, безумовно, є ознаками тоталітарної системи.

Але я не збирався легко здаватися. Для мене також було важливо їздити по країні, бо опозиційний рух мав вагу переважно в Москві й трохи менше в Санкт-Петербурзі. За межами ж Московської кільцевої дороги підтримка Путіна була значно вищою, особливо в регіонах, де економіка здавалася більш залежною від уряду, а єдиними джерелами новин були контрольовані Кремлем телеканали. Тому я відвідав Владивосток на сході, розташований за шість тисяч кілометрів від Москви. Я з’їздив у Ростов, а потім південніше, на Кавказ. Я виступав перед рибалками, залізничниками та студентами. І я також поїхав у Беслан.

Передусім я відвідав цвинтар, Новий цвинтар, як його називають там. Навіть через десять місяців після теракту там не все ще було впорядковано. Я поклав квіти на кожну могилу, пройшовши через весь цвинтар у стані шоку від близькості до жаху, який пережили місцеві жителі та з яким змушені щодня стикатися ті, хто вижив. Тільки уявіть собі ряд за рядом могил, на кожній із яких зазначена однакова дата смерті: 3 вересня 2004 року, 3 вересня 2004 року, 3 вересня 2004 року, знову і знову, і так 334 рази. Ряд за рядом могил із датою народження в 1990-ті, а декілька й у 2000-ні. То був найболісніший день мого життя.

Утім, я все ж хотів провести виступ у цьому місті, тому зібрався з духом та вирушив до місцевого будинку культури. Мене зовсім не здивувало, що там виявилася замкненою кожна шпаринка й не світилося жодне вікно. То була частина звичайного пакету переслідування та ізоляції, застосовуваного проти опозиційних діячів. Куди б я не приїхав, у залах, де були заплановані мої зустрічі з людьми, за дивним збігом виникали проблеми з електрикою або сантехнікою. Нашому літаку не давали дозвіл на приземлення, а автобуси приїздили зовсім не туди, куди треба. Місцеві мешканці повідомляли мені, що їм погрожують побиттям або втратою роботи, якщо вони прийдуть послухати мій виступ. А тому дуже часто мені доводилося виступати просто неба, надворі, на вулиці, у коридорі, у ресторані. Навіть готелі отримували інструкції не давати нам із колегами номери.

Те саме сталося навіть у Беслані, у місті, яке, здавалося б, найбільше у світі заслуговує на мир та спокій. З цієї причини я навіть не хотів туди приїздити, але водночас відчував, що повинен це зробити. Я приїхав не заради політики,