Читати книгу - "Володар Перстенів"

у кінці долини, далі йти буде легко — тримаючись прямої лінії, вони рано чи пізно вийдуть на Дорогу. Що робити потім, поки що не думали, тільки сподівалися, що за Курганами туман розступиться.

Просувалися вони дуже повільно. Щоби не розійтись і не погубити один одного, вервечкою рухались услід за Фродо. За ним ішов Сем, далі Піпін, а потім Мері. Долина здавалася нескінченною. Раптом Фродо помітив обнадійливий знак. Обабіч долини в тумані забовваніла якась пітьма; й він здогадався, що вони нарешті підійшли до проходу між узгір'ями, до північних воріт Курганів. Треба тільки пройти ворота — і вони вільні.

— Уперед! За мною! — гукнув Фродо через плече і поспішив уперед.

Але його надію швидко змінили розгубленість і тривога. Темні плями стали ще темнішими, хоча якось зменшилися; зненацька над ним зловісно нависли два велетенські камені, трохи нахилені один до одного, наче опори височезних дверей. Нічого схожого вранці він не бачив. Майже проминувши їх, Фродо усвідомив: його оточила ще більша темрява. Поні форкнув і став дибки, і Фродо гепнувся на землю. Озирнувшись, він нікого не побачив: він був сам.

— Семе! — покликав він. — Піпіне! Мері! Йдіть-но сюди! Чому не доганяєте?

Відповіді не було. Його охопив страх, і він побіг назад крізь ворота, відчайдушно гукаючи:

— Семе! Семе! Мері! Піпіне!

Поні побрикав у туман і зник. Десь іздалеку, а чи так йому здалося, він почув вигуки: «Гей! Фродо! Агой!» Ніби зі сходу, ліворуч від нього й від великих каменів, що виднілись у мороці. Він кинувся на голос і опинився перед крутим підйомом.

Здираючись нагору, він знову загукав, і щоразу відчайдушніше; відповіді довго не було, аж нарешті з туману десь ізгори та здаля відгукнулися слабенькі голоси: «Фродо! Агой!» А потім почувся крик, подібний на: «Рятуйте, рятуйте!» — ще і ще раз, а далі останнє «Рятуйте!» перейшло в довгий лемент, що раптом обірвався. Фродо поспішав, як тільки міг, до тих криків, але його обступила ніч, і в темряві було неможливо зорієнтуватися. Йому здавалося, що він постійно дереться вгору й угору.

Лише коли під ногами стало рівно, Фродо зрозумів, що нарешті вибрався на якийсь кряж чи пагорб. Він був виснажений, спітнілий і тремтів од холоду. Було зовсім темно.

— Де ж ви? — жалібно вигукнув він.

Відповіді не було. Прислухався. Раптом відчув, що дуже позимніло, вгорі здійнявся вітер, крижаний вітер. Погода мінялася. Клаптями та пасмами проносило імлу. З рота йшла пара, темрява відступила і наче просвітліла. Він глянув угору і з подивом помітив, що поміж летючими пасмами хмар і туману з'явилися ріденькі зорі. Вітер засвистав у траві.

Раптом йому причувся здушений крик, і він кинувся в той бік; і тут туман розступився, й відкрилося чисте зоряне небо. З першого ж погляду Фродо зрозумів, що він на південному краї вершини, на яку вибрався з півночі. Пронизливий вітер дув зі сходу. Праворуч зоряне західне небо закривала чорна тінь. Це був великий могильник.

— Де ви? — закричав він знову, розлючений і переляканий.

— Тут! — ніби з-під землі озвався низький, холодний голос. — Я чекаю на тебе.

— Ні! — зойкнув Фродо, та не зрушив із місця. Коліна підігнулись, і він упав на землю. Нічого не трапилось, і тиша не порушилася. Тремтячи, він підвів очі: над ним, затуляючи зорі, нахилилася висока темна тінь. Йому привиділися два ока, блідо-крижані, наче далекі вогні. Тоді його схопила рука, міцніша та холодніша за метал. Тіло вмить скрижаніло, й він зомлів.

Коли Фродо опритомнів, то якусь мить нічого, крім почуття жаху, пригадати не міг. Тоді враз усвідомив, що він полонений і перебуває в могильнику. Його схопив Могильний Дух, і, напевно, він уже під владою жахливих чарів, про які говорять тільки пошепки. Фродо не наважувався поворухнутися, лежав, як його поклали: розпростертий навзнак на холодній підлозі, руки схрещені на грудях.

Але хоча страх його був такий великий, що здавався частиною довколишньої темряви, Фродо раптом пригадав Більбо Торбина та його історії, їхні спільні прогулянки Широм, їхні розмови про подорожі та пригоди. У серці навіть найтлустішого та найполохливішого гобіта чаїться (частенько дуже глибоко — це правда) зерно хоробрості, яке проростає в момент крайньої безнадії та небезпеки. Фродо не був ані тлустим, ані полохливим; насправді, хоча цього він не знав, Більбо (і Ґандалф) вважав його найкращим гобітом Ширу. Фродо подумав, що тут настав кінець його подорожі, і то жахливий кінець, але ця думка його зміцнила. Він напружився, наче для останнього стрибка, — й ураз перестав почувати себе безпомічною жертвою.

Поки він так лежав, роздумуючи та намагаючись опанувати себе, він помітив, що темряву повільно розсуває бліде зеленаве світло. Спочатку він не міг нічого розгледіти, бо світло немовби сочилося з нього самого та з кам'яної підлоги і ще не сягнуло стелі чи стін. Він повернув голову й у холодному сяйві побачив поруч біля себе Сема, Піпіна та Мері. Вони лежали навзнак, із мертвотно-блідими обличчями, вбрані у біле. Біля них було багато скарбів, можливо, золотих, але в цьому світлі позбавлених тепла та привабливості. На головах у гобітів були вінці, на поясах — золоті ланцюги, а на пальцях — багато перснів. У кожного при боці лежав меч, а в ногах — щит. До горлянок усіх трьох був прикладений один довгий оголений меч.

І тут почалася пісня: холодне бурмотіння, то голосніше, то тихіше. Далекий і неймовірно моторошний голос дзвенів високо в повітрі, потім глухим стогоном пробивався з-під землі. З суцільного потоку сумних, але жахливих звуків стали виринати слова: понурі, жорсткі, холодні слова, безжальні та жалюгідні. Ніч, прагнучи зустрічі з ранком, нарікала на нього, холод, жадаючи тепла, проклинав його. Фродо промерз до кісток. Невдовзі пісня стала виразнішою, і Фродо з жахом збагнув, що вона змінилася на заклинання:

Руки, серце і кістки,

ви холоньте навіки,

на каміннім ложі спіть, спіть,

поки Сонце, поки Місяць не покинуть світ.

В чорнім вітрі зірки помруть,

вам на золоті спати тут,

поки темний володар не здійме рук

над мертвим морем, землею мук.

У головах у нього щось зарипіло, зашкребло. Підвівшись на лікті, він побачив, що вони лежать у галереї, що завертає за ріг. А звідти тягнеться, пальцями намацуючи дорогу, довга рука і добирається до Сема, який лежав скраю, та до руків'я меча на горлянці.

Спершу Фродо здалося, ніби закляття справді перетворило його на камінь. Тоді майнула шалена думка про втечу. Якщо надягнути Перстень, то Дух, може, і пропустить його, а