Читати книгу - "Соловей"

сказав він голосом, не менш солодким за вино. — Мабуть, вам уже давно цього не казали.

В’янн звелася на ноги так швидко, що вдарилась об стіл і розлила вино.

— Не варто казати таке, капітане.

— Ваша правда, — підвівся він. Його подих пахнув червоним вином і м’ятною жувальною гумкою. — Не варто.

— Будь ласка… — сказала вона, не в змозі закінчити речення.

— Ваша донька не помре з голоду цієї зими, мадам, — сказав він тихо, наче розповідав їй таємницю. — У цьому ви можете бути впевнені.

У В’янн наче камінь звалився з душі. Жінка пробурмотіла щось нерозбірливе й пішла в будинок. Вона вмостилася в ліжку поруч із Софі, утім, ще довго не могла заснути.

Колись у книгарні збиралися письменники й учені. Найкращі дитячі спогади Ізабель були пов’язані з цією запліснявілою кімнатою. Поки тато сидів у коморі з друкарською машинкою, мама читала Ізабель різні історії та розігрувала з нею сценки. Тут вони були щасливі, поки мама не захворіла, а батько не почав пиячити.

«Ось, моя Ізі, іди посидь у татка на колінах, поки я пишу твоїй мамі вірш».

А може, вона просто вигадала цей спогад? Сплела його з ниточок своїх бажань та міцно загорнулась у нього. Вона вже не знала.

Тепер у темних закутках юрбилися німці.

За шість тижнів, відколи Ізабель відкрила крамницю, серед солдатів, вочевидь, розійшлася чутка про те, що тут за касовим апаратом часто можна побачити гарненьку французьку дівчину.

Вони йшли потоком. Одягнені в бездоганно чисту форму, вони голосно розмовляли, штовхаючи один одного. Ізабель без упину з ними фліртувала, але ніколи не залишала крамниці, доки та не спорожніє. Вона завжди виходила через задні двері в чорній накидці з каптуром, насунутим на очі, навіть у літню спеку. Солдати були веселими та завжди усміхненими хлопчиська, які теревенили про гарних дівчат і купували французьку класику «прийнятних» авторів для своїх родин. Однак вона ніколи не забувала, що вони — вороги.

— Мадемуазель, ви така чарівна, але не звертаєте на нас уваги. Ми не переживемо це, — мовив німецький офіцер і простягнув до неї руку.

Вона мило засміялася й граційно ухилилася від його дотику.

— Ви ж знаєте, мсьє, у мене не може бути улюбленців, — вона боком просунулася до каси. — Бачу, у вас збірка поезій. Закладаюся, що вдома на вас чекає дівчина, яка буде рада отримати від вас такий подарунок.

Друзі почали підштовхувати його вперед і говорити наперебій.

Ізабель саме брала в нього гроші, коли дзвоник над дверима весело закалатав.

Ізабель очікувала побачити ще німецьких військових, але це була Анук, одягнена, як завжди, у все чорне. Вбрання більше пасувало до її характеру, ніж до погоди. Акуратний чорний светр із V-подібним вирізом, пряма спідниця, чорний берет та рукавички. У яскраво червоних губах вона тримала незапалену цигарку марки «Голуаз».

Жінка зупинилась у дверях. Позаду неї було видно алею з червоними геранями та зеленню.

Почувши дзвінок, німці озирнулися.

Анук зачинила за собою двері. Вона запалила цигарку й зробила глибоку затяжку.

Ізабель зустрілася поглядом з Анук, яку відділяли від неї половина крамниці й троє німецьких солдатів. За ті тижні, що Ізабель була кур’єром (вона їздила в Блуа, Ліон, Марсель, Амбуаз та Ніццу, не кажучи вже про щонайменше десяток доставок у Парижі, які вона здійснила під своїм новим іменем — Жульєтт Жервез, використовуючи фальшиві документи, які Анук якось передала їй у бістро просто під носом у німців), вона найчастіше бачилася саме з Анук і, навіть попри різницю у віці, що становила не менше від десяти років, вони стали подругами. Настільки, наскільки можуть дружити жінки, які живуть паралельними життями. Ізабель навчилася бачити те, що ховалося за похмурим виразом обличчя Анук та її небагатослівністю. Це був сум. Безмежний сум. І гнів.

Анук рухалась із гордою поставою та презирливим поглядом, який ставив чоловіків на місце, перш ніж вони встигали відкрити рота. Німці мовчки дивилися на неї й відходили з дороги. Ізабель почула, як один із них сказав «нежіночна», а інший — «вдова».

Здавалося, Анук узагалі їх не помічає. Вона зупинилися біля каси і знову зробила велику затяжку. Дим оповив її обличчя, і на якусь мить не стало видно нічого, крім червоних губ. Вона відкрила сумочку й дістала маленьку коричневу книгу. Ім’я автора — Бодлер — було вигравіюване на шкіряній обкладинці. І хоч вона була така подряпана й затерта, що назву було неможливо прочитати, Ізабель знала, що це за книга. «Квіти зла». Вони використовували її, щоб повідомити про зустріч.

— Я шукаю ще щось цього автора, — сказала Анук, видихнувши дим.

— Вибачте, мадам. Бодлера більше немає. Може, візьмете Верлена? Чи Рембо?

— Ні, не треба, — Анук розвернулася і вийшла з крамниці. І лише коли знову задзеленчав дзвоник, її чари розвіялись, і солдати знову заговорили.

Коли ніхто не дивився, Ізабель сховала маленьку збірку поезії. Усередині було повідомлення, яке вона мала передати, а також було зазначено час, коли це потрібно зробити. Місце було звичне: лава біля Французького театру. Повідомлення було сховане під форзацом, який відклеювали та приклеювали десятки разів.

Ізабель дивилася на годинник: аби ж лише можна було прискорити час. У неї було нове завдання.

Рівно о шостій вечора вона вигнала військових із крамниці та зачинила її. На вулиці вона зустріла шеф-кухаря і власника сусіднього бістро, мсьє Депарда, який палив цигарку. Бідолаха, здається, був такий самий стомлений, як і вона. Іноді, коли вона бачила, як він пітніє над фритюрницею або чистить устриць, то думала, як йому живеться, зважаючи на те, що він годує німців.

— Добрий вечір, мсьє, — привіталася вона.

— Добрий вечір, мадемуазель, — відповів він.

— Важкий день? — поцікавилася вона.

— Так.

Вона простягнула йому стару збірку дитячих казок.

— Це для Жака та Жижи, — сказала вона з усмішкою.

— Почекайте тут, — він побіг у кафе і повернувся з маленьким пакуночком, заляпаним жиром. — Картопля фрі, — сказав він.

Ізабель була надзвичайно вдячна. Тепер вона не лише їла недоїдки ворога, а й дякувала за них:

— Дякую.

Залишивши велосипед у крамниці, вона вирішила не спускатися в залюднене, але гнітюче безмовне метро, а піти додому пішки, дорогою насолоджуючись жирною та солоною картоплею. Куди не кинь оком, німці заходили в кафе, бістро й ресторани, тоді як бліді парижани квапилися додому, аби встигнути до комендантської години. Поки вона йшла, їй двічі здалося, що за нею стежать, та коли вона озиралася, позаду нікого не було.

Вона не знала, що саме змусило її зупинитися на розі біля парку,