Читати книгу - "Пора грибної печалі"

побоювались її не по літах довершеного мислення. До всього, і очі у Марії були якісь неземні, їх ніхто не витримував. Вона дивилася не просто на людину, а наче зазирала в її середину, в думки, навіть у майбутнє… Бувало, іде вулицею, гляне загадково-лагідним зором на зустрічного, зупинить і скаже:

— Ви не журіться за свою біду. Вона пройде, побачите… Уже пополудні, узавтра, будете мати радість велику. Вона у дорозі до вас, не мучтеся…

І справді, не було випадку, аби Маріїні віщування не здійснились. Всі відчували: дівчина просто так жити не буде, щось мусить та й статися. Тут тільки справа за часом.

Петро й сам розумів, що дитина з такою вразливою душею для гір чужа. І від того невимовно страждав і так любив Марію, що ладен був за неї живим у землю лягти.

Тиждень перед тим прийшла додому із школи, чемно привіталася рідним і, більше не сказавши слова, лягла у ліжко. З нею подібні дивацтва траплялися часто, і ніхто не звернув на те уваги. Під вечір дружина покликала Марію їсти. Дочка у відповідь простогнала й умовкла. Олена хутко поклала долоню Марії на чоло й, не обертаючись, сказала Петрові:

— Горить, небога. Певне, простудилася знову. Треба би її, чоловіче, в місто дохторам показати. Попроси завтра від голови коней, і повеземо.

До Марії простуда чіплялася часто, то Петро на цей раз відмахнувся:

— Мені завтра, сама знаєш, зміняти на вівчарниках Федькового Івана. Коли не прийду, той кине худобу на божу варту і піде собі, а мені відтак — клади головою. Думаю, якось перебуде. Ти їй побільше узвару із сушеної малини давай пити, хай пропотіє.

Вранці, коли Петро лаштувався у дорогу, Марія тихим голосом покликала:

— Няньку, підійдіть до мене…

— Чого тобі, Марійко? — Петро кинув на лавицю бесаги й схилився над дочкою.

— Дайте мені вашу руку, — прошепотіла донька.

Петро простягнув ліву п’ятірню, а правицю притулив до розпашілого чола. Дитина обхопила батькову руку, почала ніжно гладити й цілувати.

— Не журіться, няньку, за мене, — мовила лагідно. — Ви йдіть собі спокійно, все буде файно. Я вас буду дуже чекати, ідіть, ідіть, дорогенький… — Й сипала цілунки на Грабову руку.

«За що мене так біг покарав цією дитиною, — думав Петро, йдучи в сльозах із села. — Інші діти як діти, із чорта би роги спиляли і кари на них немає, а ця — одне страждання».

Вже на виході із Березілля зупинився, кинув бесагами у сніг і подумав: «А може, плюнути на все, вернутися?.. Зібрати дитину до лікарів у місто? Хай вже зрештою скажуть, що нам із жоною робити? Але що буде із худобою, якщо цей безщасний Федьків Іван лишить її напризволяще. Зима, холод, вовки кругом чигають. Доки знайдеш собі заміну, доки перед кожним не поклонишся, хто знає, що станеться в отарі».

І, пересилюючи у собі думки, які розривали його навпіл, звалив-таки на плечі, наче кару господню, бесаги і пішов, тяжко згинаючись, у бік Верховинського перевалу.

«Ліпше би я собі ноги поламав, ліпше би осліп, аби дороги не видіти, аніж лишити в жару дитину без помочі», — кляв себе тепер Петро. Тяжко біг, плутаючись у снігах і темній морозній ночі. І голос, болючий, благаючий голос Марії, то стихав у ньому, то озивався знову і кликав додому.

Березілля, занурившись у сніги, спало… Тільки у його хаті одиноко блимало вікно. Серед ночі воно, здавалося, не світилось, а точилось кривавою сльозою. Петро, весь в інії, увірвався в хату. Біля печі, причитаючи, заламувала руки Олена. На ослінчику, в узголів’ї Марійки, сиділа молоденька фельдшерка. Однією рукою тримала на голові дівчини мокру ганчірку, другою відшукувала на висохлому, як стеблина, рученяті пульс.

— Що сталося?! — видихнув із страхом Петро.

— Уже другу добу не приходить до себе! — заголосила Олена. — І нічого їй не помагає — ні порошки, ні ін’єкції. Горить — і все.

Молодші доньки, почувши голос батька, вигулькнули із-за печі, але, побачивши його таким перестрашеним, знову хутко сховалися і завмерли.

Молода фельдшерка із жалем глянула на Петра, встала і відійшла. Граб скинув із себе кожух і наблизився до Марії. Вона раптом відкрила очі і з радісним віддихом промовила:

— Ви прийшли, няньку. Я така рада, що ви почули… Мамка із дохторкою сторожили мене в ліжку, а я обдурила їх, вибігла боса за село і кликала вас звечора аж дотепер. Я знала, що почуєте!

— Що вона там говорить? — напитувалась Олена. — Нікуди Марія не вибігала, не слухай її. Уже дві доби хрестом лежить…

— Ні, мамко… Ви не бачили, — прошепотіла спеченими губами Марія. — Я вибігла звечора за село і кликала нянька. Перебачте мені, що вас обманула. Стояла на груні під лісом і цілу ніч звала нянька. Так радуюсь тепер, що вони почули і не полінувалися прийти із далекого далека.

Петро нерозуміюче глянув на жінку.

— Заспокойтеся, — мовила фельдшерка, — це галюцинації. Ну, як вам сказати… Їй привиджувалось таке…

— Але ж я чув голос, — розгублено сказав Петро.

— Не… не… знаю, — відповіла фельдшерка, — але нікуди вона не вибігала. Що ви… Ми ні на хвильку не відходили…

— Спасибі, няньку, що ви почули, — глянула вдячним поглядом Марія, взяла батькову руку і притиснула до обличчя. Граб відчув, як його долоня тепліє, зволожується сльозами доньки. Під серцем йойкнуло, потерпло… Марія, відколи вийшла з пелюшок, ніколи не плакала. А тепер, обціловуючи натруджену руку батька, рясно кропила її сльозами.

— Дитино, ти плачеш? — запитав Граб, і така ніжність до доньки, і такий біль прорвалися в його грудях, що ладен був узяти її на руки, сховати під серцем і на колінах повзти крізь сніги на край світу, аби тільки рятунок для неї знайти.

— Ні, няньку, я не плачу, — засвітилася осіннім променем ледь помітна посмішка на вустах дівчини. — Я так радуюся. У мене такий добрий нянько… Почув мій голос… Він мене любить… Мені дуже… дуже добре… Я щаслива…

І згасла Марія на цьому слові. Згасла в руках батька, як тоненька свічка у маленькому вікні Петрової надії. І що дивно: після похорону ні дружина, ні молодші доньки довго не ходили у жалобі. Як непомітно, тихо жила, так безболісно і швидко вивітрилась Марія із їхньої нам’яті… А Петрові та свічка чим далі, тим більше пекла.

… — Що дорогий, Грабе, задумалися, згадали ті двадцять овець, загризених вовками? — затарабанив по столу Зеленяк. — Залишити худобу напризволяще, вовкам, а самому побігти… Що, вже згадали?

— Згадав, Іване Петровичу, — тихо сказав Граб. — Доньку згадав, Марію згадав… Як мені її