Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— А нам не залишається Нічого іншого.

— Теж правда. А що буде, коли завтра ми побачимо одне одного в промінні яскравого полуденного сонця?

— Полишмо це на розсуд Божого провидіння! Але що ми робитимемо сьогодні ввечері? Підемо в той самий ресторан, що і вчора? Він геть нікудишній. От відвідати б «Германію»! Жаль, що її розбомбило.

— Ми можемо залишитися тут. Пити у нас ще вдосталь. Я спробую що-небудь зварити.

— А ти тут витримаєш? Чи не краще кудись піти?

— Коли фрау Лізер немає вдома, для мене ніби настають канікули.

— Тоді лишаємось тут. Це буде чудово. Вечір без музики! І мені не треба повертатися до казарми. Але як же бути з вечерею? Ти справді вмієш готувати? Поглянувши на тебе, цього не скажеш.

— Я спробую. Продуктів усе одно небагато. Лише те, що одержуємо за талонами.

— Ну, на цьому не розживешся.

Вони пішли на кухню. Гребер оглянув запаси Елізабет. У не! майже нічого не було: трохи хліба, штучний мед, маргарин, двоє яєць і кілька зморщених яблук.

— У мене ще є продуктові талони, — сказала вона. — Можна дещо одержати. Я знаю одну крамницю, яка вечорами відчинена.

Гребер засунув шухляду назад.

— Прибережи свої талони. Вони потрібні тобі самій. Сьогодні треба щось роздобути в інший спосіб. Організувати?

— Тут не можна нічого красти, Ернсте, — стривожено сказала Елізабет. — У фрау Лізер кожен грам на рахунку.

— Уявляю собі. Та я й не маю наміру красти. Я хочу, як солдат у ворожому стані, провести реквізицію. Один чоловік на ймення Альфонс Біндинг запросив мене до себе на вечірку. Так ось: те, що я там з’їв би, якби залишився, я заберу й принесу сюди. У тому домі величезні запаси. Через півгодини я повернуся.

Альфонс зустрів Гребера з розпашілим обличчям і розкритими обіймами.

— Добре, що ти прийшов, Ернсте! Заходь! Сьогодні в мене день народження! Зібралося кілька друзів.

У мисливській кімнаті було повно цигаркового диму й людей.

— Послухай-но, Альфонсе, — сказав Гребер ще в коридорі. — Я не зможу залишитись. Я забіг лише на хвилинку й одразу ж маю повернутися назад.

— Назад? Але ж, Ернсте! Про це не може бути й мови!

— Ти послухай. Я ще раніше призначив побачення, до того, як мені передали твоє запрошення.

— Дарма! Скажеш, що в тебе непередбачена офіційна нарада. Або тебе викликали на допит. — Альфонс голосно зареготав. — Там у кімнаті сидять двоє офіцерів гестапо! Зараз я тебе з ними познайомлю. Скажеш, що тебе викликали в гестапо! Це навіть буде правда. Або тягни своїх знайомих сюди, якщо вони гарненькі.

— З цього нічого не вийде.

— Чому ні? Чому не вийде? У нас усе виходить!

Гребер побачив, що найкраще буде, мабуть, сказати правду.

— Ти повинен зрозуміти, Альфонсе, — промовив він. — Я нічого не знав про твій день народження. Я прийшов до тебе, щоб розжитися на які-небудь харчі й випивку. Я хочу зустрітися з однією людиною, але привести її сюди не можу ні в якому разі. Я був би справжнім ослом, якби зробив це. Тепер ти розумієш?

Біндинг ошкірився.

— Усе ясно! — заявив він. — Жіночка! Нарешті! А я вже сумнівався в тобі! Розумію, Ернсте! Розумію і пробачаю. Хоча в нас тут теж є кілька цікавих екземплярів. Може, хочеш на них поглянути? Ірма з біса тілиста зірвиголова, а з Гудрун хоч сьогодні лягай у ліжко. Вона завжди віддає перевагу фронтовикам. Запах окопів її хвилює.

— Мене ні.

Альфонс засміявся.

— Запах концтабору, який іде від Ірми, мабуть, теж ні, га? А Ште-геману він подобається. Отому товстуну, що сидить на канапі. Але це не для мене. Я людина нормальна й люблю затишок. Бачиш оту крихітку, що в кутку? Як вона тобі?

— Чарівна.

— Хочеш її? Я нею поступлюсь, якщо ти залишишся, Ернсте.

Гребер замотав головою:

— Не можу.

— Ясно. Очевидно, підчепив щось незвичайне. Та не бентежся, Ернсте! Альфонс і сам парубок хоч куди. Ходімо на кухню виберемо тобі все, що треба, а потім вип’єш чарку за моє здоров’я. Згода?

— Згода!

У кухні стояла фрау Кляйнерт у білому фартусі.

— У нас є холодна закуска, Ернсте, — сказав Біндинг. — Тобі пощастило! Вибирай, що хочеш. Або краще зробіть йому самі, фрау Кляйнерт, пристойний пакунок на дорогу. А ми з ним поки що навідаємося в підвал.

У підвалі було повно усякої всячини.

— А тепер дозволь діяти Альфонсу, — сказав Біндинг, усміхаючись. — Ти не пошкодуєш. — Отже, спершу візьми консервований черепаховий суп. Справжній! Розігрій і їж. Це ще з Франції. Бери дві банки.

Гребер узяв. Альфонс шукав далі.

— Спаржа, голландська, дві банки. Можеш їсти холодною або розігріти. Ніякого тобі куховарського клопоту. А до неї оця празька шинка в банці. Це внесок Чехословаччини. — Він виліз на невеличку драбину. — Шматок голландського сиру й банка масла. Усе це не псується, і в цьому перевага консервів. А ось варення з персиків. Чи, може, дама любить із полуниць?

Гребер мовчки дивився на короткі ноги, що стояли перед його очима в начищених до блиску чоботях. За ними тьмяно поблискували ряди скляних і бляшаних банок. Він мимоволі згадав мізерні запаси Елізабет.

— Давай і те, й друге, — сказав він.

— Тут ти маєш цілковиту рацію, — засміявся Альфонс. — Нарешті ти знову став таким, яким був. Нічого сумувати, Ернсте! Так капут чи інак капут! Бери, що можеш, а гріхи нехай замолюють попи. Це мій девіз!

Він зліз із драбини і рушив у другий підвал, де були складені пляшки.

— Туту нас пристойна колекція трофеїв. Наші вороги великі майстри робити всілякі напої. Що тобі хочеться? Горілки? Арманьяку? Є тут і польська сливовиця.

Гребер, власне, не мав наміру просити напої. У них ще лишився запас із «Германії». Але Біндинг мав рацію: трофеї це трофеї, і їх треба брати скрізь.

— Є тут і шампанське, — провадив далі Альфонс. — Я його не люблю. Але для кохання воно, кажуть, просто незамінне. Візьми пляшку. Хай допоможе тобі сьогодні ввечері. — Він зареготав. — Ти знаєш, яка моя улюблена горілка? Кминова! Хочеш вір, а хочеш ні! Стара, добра кминова горілка! Візьми з собою пляшечку і згадай про Альфонса, коли питимеш.

Він узяв усі пляшки під руку й рушив із ними на кухню.

— Зробіть два пакунки, фрау Кляйнерт. Один із закусками, другий — із пляшками. Перекладіть їх папером, щоб не побилися. І покладіть чверть фунта кави в зернах. Вистачить, Ернсте?

— Я думаю, як усе це донести!

Біндинг просяяв:

— Альфонс не скнара, правда ж? Особливо у свій день народження! Тим паче для