Читати книгу - "Таємниця Єви"

і того ранку вони проводжали їх в море.

Мати Алії померла рік тому, тож у їхньому невеликому саманному домі вона була за господиню. Дім був невеликий, однак чепурний і чистий всередині. Я побачив камін, низьку широку канапу, стіл і безліч килимів та килимків на стінах і підлозі. Мене запросили до сніданку… Дівчина поставила на стіл сарму, кобете і кисле молоко.

Господарі намагалися завести розмову, але здебільшого доводилося спілкуватися жестами. Я не розумів татарської, а вони моєї мови, хоч Алія як могла перекладала. Утім це не завадило нам почуватися добре і зовсім втратити відчуття часу. Я схаменувся, вже коли сонце було досить високо і мені давно був час бігти на службу. Попрощавшись і подякувавши за гостину, я рвучко кинувся назад до свого помешкання.

* * *

Щоденник Ніни Білявської

«17 червня 1898 року. Алушта.

Я два дні не писала тобі, Лізо. Але все тому, що заслабла… Лікар каже, що в перший день я провела забагато часу на сонці. Мабуть, так, бо в мене страшенно обгоріли плечі і досі болить голова. Не допомагають жодні настоянки і жодні ліки. Другий день мені забороняють виходити на вулицю, хіба що пізно ввечері. Але тоді вже я почуваюся втомленою і не маю сил на прогулянку…

Я рада була б вийти вдень. По-перше, дуже сумую за морем. Мені здається, якби я занурилася зараз у воду, то моя недуга враз би минула. А по-друге… Дуже мені хочеться побачити знову одну людину. Офіцера в чині капітана… Позавчора я вийшла з дому, щоб посидіти трішки під платаном, і мені стало зле. Здається, навіть зомліла. Він якраз проходив неподалік, підхопив мене на руки і заніс у будинок. Нічого поганого немає в цьому бажанні, правда ж, Лізо? Мені просто хочеться йому подякувати за його вчинок, і все… Хоча він дуже гарний мужчина, і в нього сильні руки. Я сподіваюся, він ще зайде до нас. Хоча б для того, щоб запитати, чи мені краще. Буду сподіватись…

Мама нервує, коли я починаю розмову про тебе, і забороняє мені писати тобі листи. Лізочко, я не знаю, чому вона це робить, але прошу тебе: не гнівайся на неї. Впевнена, це тому, що вона тебе просто не знає…

Вибач, мушу лягти. Я ще зовсім слабка.

Цілую тебе!

Ніна».

* * *

Час минав, а з оркестром у мене відверто не клеїлось. Я ледь стримував свою злість, проте розумів, що безглуздо злитись на людей за те, що природа не наділила їх музичним слухом. Це було все одно, що ображатися на циркову мавпу, яка не малює пастеллю.

Єдиною розрадою для мене були Габбас та його донька, які часто запрошували мене в гості. Я намагався допомагати чим-небудь їм по господарству, а принагідно вчив татарську. Алія охоче зайнялася моїм навчанням, дзвінко сміючись під час уроків, коли я щосили намагався вимовити нові слова. Так минув ще тиждень, коли я нарешті згадав про арештанта.

Кравецького я застав понурим і, здавалося, навіть трохи ображеним.

– Ви забули про мене, – мовив капітан, видавлюючи із себе посмішку.

– Пробачте, – я винувато розвів руками, – оркестр…

– Пусте, не хочу вам нав’язуватись… Просто скнію з нудьги.

– Я вас розумію, капітане.

– То як ваші музиканти? – запитав Кравецький.

– Ет, морські баклани справилися б краще.

Капітан криво посміхнувся.

– Пофехтуємо? – запитав він.

– Як вам завгодно.

Після декількох поєдинків, коли ми переводили подих, Кравецький несподівано промовив:

– Я хотів би сам почати сьогодні розмову про Ніну, якщо ви готові слухати…

Він подивився на мене, і я вперше помітив у його очах глибокий затаєний біль.

– Звісно.

Запаливши цигарку, Кравецький налив у дві склянки вина.

– Вони жили в цьому будинку, який я тепер обрав собі за в’язницю. А в гаю, під платаном, я вперше зустрів Ніну. Здалеку побачив, що дівчині зле, підхопив і заніс усередину. Навідався через декілька днів, запитав, як здоров’я, і пообіцяв, коли їй стане краще, влаштувати кінну прогулянку. Батьки погодились, і, щойно вона одужала, ми в супроводі гувернантки подалися верхи вздовж моря. Клянуся вам, я не мав нічого прихованого на думці. Все, що мені хотілося, це розважити бідолаху, якій загрожувала тут пекельна нудьга… До того ж, вона була для мене зовсім дитиною.

Батьки Ніни якось розповіли мені, що півроку тому померла її подруга. Величезна втрата для неї, і, схоже, вона так цього й не усвідомила до кінця. Після цього я став навідуватись частіше. Ніна й справді повеселішала, батьки були мені вдячні, а я почувався гордим від того, що зміг чимось зарадити.

Аж раптом я став знову помічати на її обличчі смуток. Спочатку тільки легку тінь, яку дівчина намагалася приховати, а потім і цілком виразну, незрозумілу мені печаль, котра ставала дедалі більшою.

На мої запитання вона спершу відповідала, що все гаразд, потім просто мовчала, а одного разу заплакала і крізь сльози промовила: «Невже я така негарна?» Тоді я нарешті почав здогадуватись, у чому справа. Мені не залишалося нічого іншого як обійняти її, сказавши, що вона найчарівніша у світі.

Так тривало ще тиждень, я намагався бути уважнішим і поводитися з нею, як з дорослою. Ніна знову посміхалась, хоч я і розумів, яку небезпечну гру розпочав. За кілька днів дівчина знову змінилася. Тепер вона подовгу мовчала, а її погляд часто зупинявся на мені, і в ньому читалося щось нове. Нові незрозумілі страждання. Тепер я вже був безсилим й одного разу завів з нею відверту розмову, намагаючись випитати, в чому причина її страждань.

Ніна знову не відповідала, і в цю мить мені хотілося вистрілити собі в скроню. Краще б я так і зробив…

За день після нашої розмови, точніше після мого монологу, я отримав від неї записку. В ній вона просила про зустріч наодинці. Місце було добре відомо нам обом – це скеля неподалік фортечної башти. Я подався туди і не міг позбутися поганого передчуття.

Ніна вже чекала на мене. Стоячи на самій вершині, вона спостерігала, як я підіймаюсь до неї, і всміхалась мені. Щойно я опинився поруч, Ніна кинулась до мене в обійми і зі сльозами на очах розповіла, як важко їй відчувати мою байдужість. Я був здивований і навіть ображений, проте вона одразу ж додала, що я уважний до неї як до дитини, а не до жінки. Потім вона знову плакала на моїх грудях, а мені все ніяк не вдавалось її заспокоїти. Врешті, вона запитала, чи зміниться