Читати книгу - "Блакитний Замок"

купила взимку, у нападі божевілля, — тому, що вони були гарні, і тому, що їй хотілося хоч раз у житті зробити дурну й екстравагантну покупку. Час від часу вона взувала їх під час вечері у Блакитному Замку, але оце вперше вийшла в них з дому. Нелегко було йти на каблуках через ліс, і Барні без милосердя жартував з неї через ті мештики. Але, попри незручність, Валансі тайкома милувалася, як гарно виглядають її вишукані щиколотки та високий підйом у цих милих дурненьких мештиках і не перевзулася у крамниці, хоч могла це зробити.

Сонце низько висіло над соснами, коли вони покидали Порт-Лоуренс. На півночі місто тісно оточувало кільце лісу. Перехід видавався раптовим — Валансі завжди мала відчуття, що вона переступає з одного світу в інший, з реальності до казкової країни. Порт-Лоуренс залишався позаду, його загороджувала армія сосен.

За півмилі від Порт-Лоуренсу була невеличка залізнична станція з маленьким будиночком, у цю годину доби там було порожньо, бо не їхав жоден місцевий поїзд. Коли Барні й Валансі вийшли з лісу, довкола не було ні душі. Рейки круто повертали вліво і щезали з очей, але над вершинами дерев тягнувся довгий шлейф диму, попереджаючи про наближення поїзда. Рейки вібрували від його шуму, коли через стрілочний перевід переступив Барні. Валансі відстала від нього на кілька кроків, збираючи дзвоники, що росли по боках вузької звивистої стежки. Але залишалося ще багато часу до приїзду поїзда. Валансі спокійно переступила через першу рейку.

Вона ніколи не могла пояснити, що тоді трапилося. У її спогадах ті тридцять секунд були хаотичним кошмаром, коли вона пережила агонію тисяч життів.

Каблук її дурного взуття застряг у щілині між рейками стрілки. Вона не могла його витягнути. «Барні, Барні!» — тривожно скрикнула Валансі. Барні обернувся — побачив, що трапилося, — її попелясто-бліде обличчя, — кинувся назад. Він спробував витягнути каблук, вирвати її ногу з пастки. Марно. За мить поїзд виїде з-за повороту, — на них.

— Тікай, — тікай — швидко, — загинеш, Барні! — кричала Валансі, намагаючись відштовхнути його.

Барні впав на коліна, блідий, як привид, відчайдушно розриваючи шнурівки її взуття. Вузол не піддавався тремтячим пальцям. Він вихопив ніж з кишені, полоснув по шнурівці. Валансі все ще намагалася наосліп відштовхнути його. Була повна жаху від свідомості того, що він міг би загинути. Про власну небезпеку не думала.

— Барні, йди, йди, заради Бога — йди!

— Ніколи! — крізь зуби буркнув Барні. Він шалено рвонув шнурівку. Коли поїзд вже з’явився з-за повороту, Барні шарпнув Валансі й підхопив її, залишивши між рейками мешт. Вітер від руху поїзда морозяно охолодив струмки поту на його обличчі.

— Дяка Богу! — видихнув він.

Якусь мить вони стояли, безтямно втупившись одне в одного, дві білі непорушні істоти з дикими очима. Потім помітили маленьку лавочку біля станційного будинку і впали на неї. Барні закрив обличчя руками і не казав ні слова. Валансі сиділа й невидющими очима дивилася перед себе на великі соснові ліси, пеньки на галявині, довгі блискучі рейки. Тільки одна думка залишилася у її приголомшеному мозку, — думка, що, здавалося, може спалити його, як всезнищенне полум’я вогню може знищити її тіло.

Рік тому доктор Трент сказав їй, що в неї тяжка серцева недуга, що будь-яке потрясіння може виявитися фатальним.

Якщо це так, то чому ж вона не померла? У цю страшну мить? Вона щойно за півхвилини пережила таке страшне потрясіння, на яке чи й вистачить переживань більшості людей за все їхнє життя. І не померла. Навіть не почувалася дуже погано. Тільки коліна трохи підгиналися, як це могло бути з кожним, і серце билося прискорено — теж як у кожного; більше нічого.

— Чому!

Чи можливо, що доктор Трент помилився?

Валансі здригнулася, неначе студений вітер раптово охолодив її душу. Вона глянула на Барні, що, згорбившись, сидів поруч з нею. Його мовчання було дуже промовистим. Чи не та сама думка прийшла й до нього? Він раптом зіткнувся із жахливою підозрою, що одружився не на кілька місяців чи рік, а назавжди, і то з нелюбою жінкою, котра нав’язала йому себе завдяки якомусь трюку чи брехні. Від жаху Валансі охопила млість. Цього не могло бути. Це було б надто жорстоко — надто пекельно. Доктор Трент НЕ МІГ помилитися. Неможливо. Він був кращим серцевим спеціалістом у Онтаріо. Вона дурна — перелякана щойно пережитим жахом. Згадала, які напади судорожного болю вона мала. Вже з цього ясно, що її серце серйозно хворе.

Але вже три місяці нічого такого не було.

— Чому!

Врешті Барні отямився. Підвівся, не дивлячись на Валансі, і наче спокійно сказав:

— Думаю, нам краще піти. Сонце сідає. Зможеш пройти решту дороги?

— Гадаю, що так, — жалюгідно відповіла Валансі.

Барні перейшов через галявину і взяв пачку, яка випала була йому з рук, — пачку з її новими черевиками. Приніс пачку, спонукаючи її витягти черевики. Не допоміг їй взутися, — відвернувся і дивився на сосни.

Вони мовчки пішли тінистою дорогою до озера. Так само мовчки Барні стернував човном у чуді заходу сонця, яким був Міставіс. Мовчки вони обпливали перисті миси, перетинали коралові затоки і срібні річки, де у сяйві вечірньої зорі вгору і вниз сновигали каное. Мовчки минали вілли, що відлунювали музикою та сміхом. Мовчки причалили біля Блакитного Замку.

Валансі піднялася скельними сходами до будинку. Безсило опустилася на перший же стілець, який їй трапився, і сиділа там, дивлячись крізь кольорове вікно, не звертаючи уваги на відчайдушне муркотіння радісного Щасливчика і дикі погляди Банджо, ослінчик якого вона зайняла.

Барні прийшов через кілька хвилин. Не підійшов до неї, став ззаду і стримано запитав, чи не почувається вона гірше, ніж звичайно. Валансі віддала б рік щастя, якби могла чесно відповісти: «Так».

— Ні, — безбарвно сказала вона.

Барні пішов до кімнати Синьої Бороди і зачинив двері. Вона чула, як він ходить туди-сюди, туди-сюди. Раніше він ніколи так не ходив.

А годину тому — лише годину тому — вона була така щаслива!

РОЗДІЛ XXXVI

Врешті Валансі лягла. Але перед тим ще раз прочитала лист доктора Трента. Він дещо її заспокоїв. Такий ясний. Такий категоричний. Списаний такими чорними і твердими літерами. Це не почерк людини, яка не впевнена в тому, про що пише.

Але заснути Валансі не могла. Вдавала, що спить, коли прийшов Барні. Барні теж удавав, що спить. Валансі чудово знала, що спиться йому не краще, аніж їй. Він лежить, дивлячись у темряву. Про що він думає? Намагається