Читати книгу - "Мертвим не болить"

так дякувати треба цій людині за його доброту. Не залишив, як інші, не кинув — вихопив майже з-під вогню. Тепер у нього свої клопоти.

— Ну, ясно не ясно — нічого не вдієш! Із собою я вас не візьму. Самі розумієте. Тут залишатися не раджу. Вранці вони вдарять знов.— Підполковник махає рукою вздовж дороги.— Так ось: старший оцей капітан, — киває він на Сахна. Той мовчки переступає на снігу.— Він поведе.

«Здорово!» — думаю я. Усе життя мріяв мати такого старшого. Доля чи сам чорт насміхаються з мене. Але дідько його бери. Хай веде. Командирів, на жаль, не вибирають. Подивимося, куди приведе.

Підполковник повертається й стрімко марширує до передніх машин, що вже заводять мотори. Вони відразу ж одна за одною зриваються з місця, і незабаром ми залишаємося самі. Місяця вже нема, вгорі гаснуть зірки, тьмяно проступає нерівною смугою Чумацький Шлях. Здається, світає. Незвично тиха й пусто стає на вулиці цього мовчазного села, у хатах якого то там, то сям починають вже сліпо блимати вікна.

Коли гуркотіння танків на вулиці затихає, до нашої притихлої купки підступає Сахно.

— Так... Усі тут? Один, два, три, чотири, п'ять...

— Троє тяжкопоранених у хаті,— каже хтось із поранених. Сахно відразу спиняється.

— Чому це в хаті? Ану всіх сюди!

Кілька чоловік, рипаючи по снігу, прямують через вулицю в хату і незабаром витягують звідти двох поранених. В одному я ще з вулиці впізнаю Юрка. Його несе німець з танкістом у ватнику — приземкуватий, широкий у плечах хлопець, видно, один з небагатьох, кому вночі пощастило, втративши танк, залишитися живим. Льотчика несуть двоє розвідників у білих подертих маскхалатах, їх підполковник приєднав до нашої групи. Позаду іде Катя. Сахно нетерпляче ступає назустріч:

— Та-ак... А де третій?

— Там,— киває на хату Катя.— Не варто чіпати.

— А це чому?

— Чому, чому... Безнадійний. Доходить.

Сахно хвилину мовчить, певно, щось зважує, а потім оглядається й кидає мені:

— Ану, давай по третього.

— Я не можу.

— Нічого не хочу знати. Я наказую!

— Ну нащо його брати? — огризається Катя. — Помирає людина. Навіщо мучити?

— Не ваша справа. Беріть пораненого! — крижаним тоном наказує Сахно, стоячи у зсунутій на чоло кубанці, гонористо виставивши наперед своє квадратне підборіддя. Катя впівголоса кидає йому щось образливе і повертає у двір. За нею шкандибаю і я.

Поранений, весь мокрий від поту, лежить нерухомо на ліжку. Над його головою горить каганець. Біля порога заплакана, перелякана жінка.

— Ой діточки! Ой лишенько! Куди ж ви його? Він же такий слабий...

— Ану, тітко,— не зважаючи на її слова, каже Катя.— Дайте якесь рядно.

Господиня дістає шмаття і стелить на підлозі якусь ряднину, ми переносимо на неї пораненого. Але він роздягнений, увесь у бинтах і без шинелі, як такого нести?

— Та він-бо замерзне, загине!.. Ой, у нього ж десь матінка є,— мало не голосить жінка й скидає із себе кожушок.— Ось-те, вкутайте його, тепліше-таки буде.

Тітка світить над головами каганцем. Катя обгортає кожушком автоматника й випадково наступає на мою незграбну, забинтовану ногу. Я мало не падаю від болю.

— Ще не відморозив? Ну, так відморозиш! — обіцяє Катя.— І гангрена ще причепиться. Чекай! — І раптом з нестримною люттю гукає:

— Ану, рвони! Годі корчитись.

Наступивши ногою на рукав кожушка, вона пробує його відірвати, але не може й кидає в мої руки. Я рвучко смикаю, вона підтримує, і рукав нарешті з тріском відривається.

— Ой, що ж ви робите? Що ви шматуєте мою одежину! Щоб вам руки відірвало, ноги попереломлювало! — раптом починає сваритися жінка.

Катя суворо прикрикує на неї:

— Змовкніть! Чи вам не все одне! Того шкода, а цього ні?

— Нелюдська ти дитина! Лайдачка. Моя одежина, що ж ви наробили?!

Чорт, зв'язалися з цією жінкою! Розкричалася, ніби хтось її підмінив... Мені незручно, хочеться жбурнути їй і рукав, і кожушок, аби змовкла. Але Катя, не звертаючи уваги на лайку, наказує:

— Ось, натягай: тепло і м’яко буде. На морозі ще й подякуєш.

Я мовчу. Мені ніяково, а в душі вдячний цій вогонь-дівчині. Змерзла нога в рукаві справді відразу починає зігріватися. Не дуже, правда, зручно. Але не біда. Головне — тепло. До болю я вже призвичаївся.

Ми виносимо чоловіка на вулицю, на нас чекають. Сахно нетерпляче підходить до Каті.

— Усі?

— Усі.

Капітан ще раз оглядає бійців довгим мовчазним поглядом (чи не перелічує знов) і, нічого не сказавши, йде в хату. Кроки його стихають, Катя опускає пораненого на сніг:

— Гад!

Я не запитую — я вже знаю, про кого це вона. Я мовчу, бо тієї ж думки про нашого начальника. Тепер — я знаю — він пішов перевіряти, чи не лишився там ще хтось. Нам він не вірить. Якраз, до речі, там розплачеться ота жінка, буде скандал. І справді, незабаром повернувшись, Сахно суворо заявляє:

— Ось що! Без мого дозволу в хати не заходити! Кожний відповідає за себе і за сусіда також. Поранених не лишати. Хай там що б загрожувало. Населенню особливо не довіряти.

— А то чого ж?! — упівголоса сумнівається хтось ззаду.

Сахно залишає репліку без відповіді:

— Коли припече, живими не здаватися. Ясно? Зброя є? У кого немає— я допоможу. Слабким на нерви також. Запитання є?

— Зрозуміло. Не на лекції. Швидше треба, — каже танкіст.

— Це не лекція! — похмуро виголошує Сахно.— Це наказ. І я вимагаю його виконувати.

27

Горбатюк вибігає із зали і, як був, у піджаку й без капелюха, кидається в інші двері, до виходу. Та двері зачинені, він із силою шарпає їх, і тоді з-за перегородки виходить з ключем швейцар, випускає.

Я здивований: що там сталося? Чому він не одягнувся, навіть не оглянувся? Може, не розплатився? Утік, чи що? Але тоді, мабуть, захопив би пальто й капелюх.

Я вже трохи відійшов від своєї раптової знемоги і заклопотано повертаюся до зали. Ще від дверей бачу, як молодь повертає голови у мій бік. Усі дивляться на мене. Там же, очікуючи, стоять дві офіціантки. Коли я підходжу до свого стола, одна з них поспіхом видирає з блокнота сторінку:

— Одинадцять тридцять з вас.

Виявляється, він не заплатив. Я відраховую половину. У кишені в мене залишається троячка, саме на дорогу.

— То