Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

Сивого. Той, бурмочучи щось люте крізь зуби, ладнав ребристу гранату. Підвівся, замахнувся, жбурнув на кулеметний звук і впав долілиць, поки бомба ще летіла. Гримнув вибух, за мить — другий, тоді — третій… Ще один, ще… Кулеметне гніздо зусібіч засипали сталевими яйцями, не давши стрільцеві навіть розгулятися.

Бомбова атака досягла мети — цокіт стих. Замість нього торохнуло кілька пострілів, а у відповідь пролунав злагоджений влучний залп. Нарешті все стихло, і Шеремет, звівшись на рівні ноги й намагаючись не відставати від Сивого, помчав уперед. Одним із перших добіг до зруйнованого поста й перестрибнув через саморобний бруствер. Довкола лежали мертві тіла. Вранішні промені освітили їхні обличчя, і Артем побачив, що це зовсім молоді бійці — юнаки. Подив і гримаса смерті навіки лишилися з ними. Відтерши плечем Сивого, він переступив через убитого хлопця з закривавленим лицем, нахилився, схопив за плече кулеметника в смушевій папасі, який упав грудьми на ложе. Труснув, перевертаючи. Шапка спала, а з — під неї висипалося обстрижене трошки вище плечей русяве волосся. На Артема глянули широко розплющені круглі дівочі очі.

— Жінка! — почулося за спиною. — Ти диви!

— Комсомолочка![30] — вигукнув, пояснюючи, Сивий. — Ти бач, яке воно затяте! Не сиділося їй у мамки під спідницею!

— Кацапи дітям мізки миють жидівськими казочками! — вигукнув ще хтось, і Шеремет відступив, лишаючи мертве тіло й нікого не слухаючи.

Хай комсомольці — він уже чув про них, знав, хто це такі. Непокоїло інше: чому червоні кинули на повстанців молодий загін? Здається, більшовики мають досить сили проти партизанів. За ці кілька місяців вони навчилися давати собі раду на два фронти. На думку Артема, більшовики могли б один раз потужно вдарити, роздрібнивши партизанські армії. А потім просто тримати зайняті рубежі. Але, побачивши саму молодь, необстріляних хлопців та дівчат, припустив — проти Зеленого знову нема кому воювати. Хоч уже за мить у нього майнув інший здогад, імовірніший і сумніший.

Комсомольці навряд чи взяли зброю з примусу.

Юнаки та юнки справді бачать у повстанцях своїх ворогів. З якими треба виходити на бій, нищити, а їхніх жінок та дітей убивати на місці. Хати — палити, а майно — безжально, іменем революції забирати собі.

Не вважаючи себе аж таким старим й давно вже не реагуючи болісно, як то було перед війною, на кров та безглузді смерті, Шеремет ураз стріпнувся. Він уявив, ким стануть отакі комсомольці, коли виростуть та поповнять лави комуністів — зійдуть на вищий щабель.

— Чого став!

Поштовх Сивого вчасно вивів Артема з короткої задуми. Так, не слід затримуватися. Нахилився й вийняв з мертвої руки хлопця, що лежав поруч, нагана. Перевіривши зброю, чи заряджена, запхав її за широкий шкіряний пасок. Попереду вже стріляли звідусіль. Як і планував отаман, налетіти разом. Ударили малими групами, що відтягли перший вогонь на себе. А далі до бою мала стати кавалерія.

І вона не забарилася. Коли на околицях спалахнули сутички — під копитами загула земля, і передові партизанські кінні загони зусібіч увірвалися в Трипілля. Вершники легко наздоганяли розгублених і наляканих червоних. Шеремет тепер назвав би їх білими. Спіднє, сорочки й кальсони червоноармійців маяли у світанковому промінні: більшість з них не встигла навіть одягтися. Мабуть, понапивалися звечора, святкуючи швидку й безкровну перемогу, і позасинали там, де сиділи.

Дехто намагався відстрілюватися, ховаючись за тинами й деревами або залягаючи в кущах. Відступу товаришів не прикривали, щосили намагаючись урятувати власне життя і сподіваючись самотужки спинити велику розгнівану армію. Цих вершники рубали навідліг одним помахом. Шаблі розтинали тіла навскоси, спіднє миттю ставало червоним від крові. У запалі атаки Артем усе одно раз по раз помічав, як кіннотники, ніби граючись, цілилися по шиях, намагаючись відтяти голови одним вправним ударом. Хоч це й не завжди вдавалося, проте зарубаний однаково падав з ніг. А вершник тим часом полював уже на нову жертву. Тіла, які лишалися лежати на вулиці, посередині чи збоку, кіньми навмисне топтали вершники, що їхали позаду. Тих, хто уник смертельного удару, добивали піші партизани.

Серед них було багато трипільців, і помста за попалені хати та знищених родичів позбавляла жалощів, сліпила, не лишала червоним найменшого шансу. Проте в Зеленого воювали люди й з інших сіл, так само пограбованих, сплюндрованих і залитих кров'ю, і тепер вони мстилися більшовикам за все, що ті накоїли. Бо, відколи червоні знову проголосили свою владу, нічого, крім смертей та спустошення, українці від них не бачили. Шеремета також вів у бій праведний гнів. Воюючи, він квитався за Ліду, за Мирона, за їхнього батька, Станіслава Романовського, за доцента Куприка — за всіх убитих на київських вулицях і замордованих у підвалах губчека. А ще — за Катерину Григоренко, яка прихистила його й чийого незлобивого бурчання йому дуже бракувало…

Теплий липневий ранок остаточно запанував над Трипіллям. Усе скінчилося. Утекти з пастки не пощастило майже нікому. Повстанці не могли оточити село тісним кільцем. Побачивши, що справи кепські, частина червоних подалася двома можливими на той час шляхами — до Дніпра, щоб утекти водою, на катерах, і на прорив до того краю села, звідки повстанці не могли підійти. Але відступити не вдалося.

Пароплав, на який сіли матроси, розбили з гармати — Артем не помітив, як, коли й звідки вона знову з'явилася на кручі. Тих, хто хотів урятуватися, стрибаючи в воду, перестрівали на заздалегідь наготованих рибальських човнах. Стріляли просто з бортів або заганяли на берег, де матросню впритул добивали наспілі зеленівці. У полон нікого не брали, — такий був наказ, — бо доля на бранців чекала одна — смерть. Ну, а тих, хто рвонув з пастки берегом, перепиняли самі селяни. З вилами, сокирами й навіть зброєю, що її давно багато хто вже приховував коло хати.

Про це все Шеремет дізнався пізніше, почувши від людей, що купчилися на базарному майдані. Сюди зігнали всіх, хто не чинив опору, а здався добровільно. Коли — не — коли крізь густий натовп із закликами пустити пробивалися селяни, волочачи поперед себе закривавлених та побитих полонених — тих, що хотіли були заховатися, пересидіти, перечекати, але нічого з цього не вийшло. Їх знаходили, видирали зі сховків і ледь живих тягли на суд.

Лише тепер, краще розгледівши тих, із ким довелося нині воювати, Артем переконався: комсомольці, яких знищив його загін, не прикрий виняток. Тут, на майдані, перед очима тисяч розгніваних селян та повстанців стояли, тремтячи, кілька сотень зовсім юних хлопців. Більшість була в брудних кальсонах, босі ноги переступали