Читати книгу - "Чортів млин: Казки про чортів"

грати, а сам горіха не розгризеш!

Грали, грали, нарешті солдат виграв.

— Ну, тепер тримайся! — каже солдат чортові. — Розіб’ю тобі лоба. — Засукав солдат рукави. Затремтів чорт — згадав, як солдат з горіхами справився, — та й просить:

— Солдатику, ти обережніше, легенько.

— Не можу легенько. Дуже вже я розійшовся.

— Ну, хоч трішечки легше.

– І трішечки не можу. Ось мій кривий брат, котрий у кутку стоїть, той може легше вдарити. Хіба його попросити?

— Будь ласкавий, солдатику, хай твій брат щигля дає, — просить чорт.

Підвів солдат чорта до залізного чоловіка, натиснув пружину.

Стукнув залізний чоловік своїм залізним кулаком чорта по лобі — перелетів чорт через усю кімнату, вискочив за двері і втік.

Прибіг чорт додому та й скаржиться:

— Пішов я сьогодні у царський палац царівну лякати, а там солдат! Та такий злий, ледве я утік від нього живим.

Тоді найстарший чорт — криві роги — наказує молодим:

— Завтра підете у царський палац втрьох.

Наступної ночі з’явилось у царський палац троє чортів.

— Що ти тут робиш, солдате? — питають.

— А вам чого тут треба? — закричав на них солдат. — Зараз я вам покажу!

— Та тихіше, тихіше! — заспокоюють його чорти.

— Не можу тихіше, — відповідає солдат, — якщо хочете, щоб я заспокоївся, давайте грати в шашки.

Почали чорти грати із солдатом. Знову домовились грати на щиглі.

Солдат грає та горіхи гризе, а чорти на нього очима лупають. Завидки їх узяли, просять солдата:

— Дай нам горіхів!

— Нате, — каже солдат, — гризіть! — І відсипав кожному по повній жмені чавунних горіхів.

Солдат один за одним горіхи лускає, а чорти й одного розгризти не можуть.

Грали-грали, і солдат виграв.

— Ну, підставляйте лоби! — каже солдат.

Чорти полякалися, а вчорашній битий чорт підскакує:

— Просіть, щоб сам не бив, а брата заставив.

— Солдате, будь ласкав, не бий сам, застав брата щиглі давати! — просять чорти.

— Добре, хай буде по-вашому.

Підвів він чортів до залізного чоловіка, натиснув пружину. Вдарив залізний чоловік залізним кулаком одного, другого, третього, чорти повалились, а як опам’яталися трохи, давай бігти не оглядаючись!

Повернулися вони додому, розповіли старому чортові усе, як було, тоді чорт і каже:

— Завтра усі разом підемо.

Настала третя ніч, знову з’явилися гості у царські покої. Попереду старший чорт — криві роги, за ним усі інші товпляться.

— Що ти тут робиш, солдате? — питає старший чорт. — Як ти посмів моїх молодших братів бити?

— Я й тебе зараз виб’ю! — закричав солдат.

— Тихіше, тихіше! — каже старший чорт.

— Я тихіше не можу, — відповідає солдат. — Якщо хочеш, аби я заспокоївся, давай в шашки грати.

Домовились грати на три щиглі.

Солдат грає та горіхи гризе, а чортам знову дав чавунних горіхів і старому також дав. Поклав старий чорт чавунний горішок в рота, та не розгриз, тільки зуба зламав.

— Ох ти, — каже солдат, — горіха розкусити не можеш, а ще зі мною грати сів.

Грали-грали, і солдат обіграв старого чорта.

Обіграв і давай чортів лякати:

— От зараз я вам лоби порозбиваю!

Старший чорт злякався і просить:

— Бий, солдате, тихіше!

— Не можу, — відповідає солдат.

Побиті чорти підштовхують старшого:

— Проси, щоб він заставив давати щиглі свого брата.

— Солдате, не бий сам, — просить старший чорт, — застав брата щиглі давати!

Погодився солдат.

Вдарив залізний чоловік своїм залізним кулаком старшого чорта по лобі перший раз — у чорта ріг зламався; за другим щиглем — чорт на ногах не втримався, а за третім вилетів за двері і побіг без оглядки. А за ним побігла й решта чортів.

Зачинив солдат за ними двері, ліг і заснув.

Вранці приходить цар.

— Як справи, солдате?

— Нічого, спасибі.

Прийшов цар до дочки, та вже зовсім від страху опам’яталася і говорити почала.

Дав цар солдатові двадцять п’ять карбованців і каже:

— За таку твою послугу відпускаю я тебе із служби, гуляй, солдате, скільки хочеш…

Торба з цісарем

Це було дуже давно, ще за першого цісаря. Жив-був жовнір Іван. Відвоював своє на війні, відслужив у війську. Капрал поплескав його по плечу, уткнув три крейцари у жменю і вигнав геть за браму казарми.

Іван плюнув і розтер ногою. Почвалав до Коломиї шукати гараздів між своїх людей, бо на чужині, хоч і бородатий, та все одно — сирота. Ліпша своя солома, ніж чужа перина.

Іде собі й на сопілці грає. Коло шанця побачив діда, що простягав руку і просив:

— Дайте, не минайте! Споможіть, чесні люди, бідного чоловіка.

Одні дають, а інші минають. Хто добре слово скаже, а хто й каменем шпурне. Дід усе приймає.

Іван дістав із кишені крейцара[37] і поклав старому на долоню. Дід на те сказав:

— Хто в біді дає, той два рази дає…

Жовнір махнув рукою, приклав до вуст сопілку й пішов собі далі.

Через якийсь час знову здибав діда з простягнутою рукою. Чи це той самий, чи вже інший — навіть не подумав. Дістав з кишені і другого крейцара й поклав старому на долоню. Дід промовив:

— Від доброго чоловіка і крейцар — маєток…

Іван пішов далі.

Довго йшов чи мало, я не знаю, але на краю якогось села той самий дід ще раз простягнув до нього руку:

— Дайте, не минайте…

Іван дістав останнього крейцара і дав жебракові.

Дід йому сказав:

— Хто сам нічого не має, а іншому останнє дає, у того добре серце. Я тобі віддячу за доброту і щедрість. Скажи, чого ти хочеш?

Жовнір подумав і відповідає:

— Нічого мені не треба, бо якби щось мав, то не було б у чім носити. Хіба що дайте якусь торбу, аби поклав у дорозі кавалок хліба.

— Най буде так, — погодився старий. — Як схочеш щось сховати, то тільки скажи: «Фіть до торби!» Все полетить туди, і ніяка сила не зможе його випустити. Будеш господарем усього, що потрапить до твоєї торби.

Доки жовнір слухав того діда, на плечі повисла торба — файна, розмальована. Став її розглядати, а тим часом дідо кудись зник. Все ніби прояснилося.

Пішов Іван далі, думаючи, як спробувати, чого вартий цей дарунок діда. Побачив двох мужиків, що били один одного, аж пси гавкали в селі. Підійшов до них:

— Чого не поділили?

— Та, гляди, межу переорав. У мене купа дітей…

— Ні, то він, переорав. У мене теж купа дітей!

Схопили один одного і лупцюють далі.

Іван розсердився.

— Ану, лайдаки, фіть до торби!

Мужики, як зайці, шмигнули в торбу і замовкли. Іван виламав бука, трісь їх кілька разів і подибав далі.