Читати книгу - "Лазарит"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після обряду Беренгарія, сповнена піднесеного хвилювання, зауважила, звертаючись до майбутньої зовиці:
– Схоже, наше весілля відбудеться таки не в морі!
Іванна почула в її голосі полегшення.
Щойно священики завершили, шкіпер Пітер поквапився на ніс корабля і, вдивляючись у туманну далечінь, надовго завмер біля різьбленої пташки, що вінчала форштевень. Від колишнього спокою на морі не залишилося й сліду. Судно то злітало над водою, то стрімко опускалося, форштевень розсікав хвилі, здіймаючи піну й бризки.
Вітер дедалі дужчав: спершу він був рівний, віяв із заходу, а до четвертої години дня повернув на північ і став поривчастим. Час від часу налітали шквали. Небо на заході спалахнуло похмурим вогнем, але навіть не це пекельне видовище тривожило шкіпера. З півночі, гасячи небо, насувалися хмари, з того боку вже клубочився суцільний морок. Збурення дужчало, хитавиця посилювалася, багато людей на кораблях уже потерпали від морської хвороби.
Пітер мимоволі лайнувся, згадавши нечисту силу. Гріх, звісно, у такий день, але стриматися він не зміг: судячи з того, як переміщалися сигнальні вогні, які запалили на щоглах через завчасну темряву, кораблі флотилії почали розходитися, порушуючи початкове розташування.
На флагманському нефі разом із Річардом стояв очільник тамплієрів Робер де Сабле – чудовий мореплавець і знавець морських маневрів. І якщо вже він дозволив, щоб кораблі розосередилися, отже, зрозумів, що цього ніяк не уникнути. Невдовзі будь-який зв’язок між кораблями обірветься, й шкіперам доведеться чинити на власний розсуд, на свій страх і ризик. Але він, Пітер із Брістоля, відповідає не лише за судно, вантаж і команду, а ще й за наречену та сестру короля!
Усе, що йому тепер залишалося, – стежити за вогнями флагмана, опустити вітрила, закріпити гафелі з гіками і тримати свій юісьє носом до хвилі.
Тепер шкіпер знав точно: буря неминуча, і після такого тривалого штилю й спеки вона буде неймовірно потужна. Тому він більше не лаявся, а хрипко наспівував собі під носа покаянні псалми вслід за голосами, що долинали з палуби.
У своєму покої в кормовій надбудові королева Іванна та принцеса Беренгарія палко молилися, час від часу скрикуючи й хапаючись за руки, коли судно злітало вгору, а потім стрімко провалювалося між двох хвиль, наче збиралося піти простісінько на дно.
На короткий час юісьє вирівнявся, й Іванна, щоб трохи розважити Беренгарію, розповіла про справжню причину шлюбу тієї з Річардом Англійським. Адже тут не вдалося уникнути розрахунку й таємної політичної гри. Річ у тому, що бабцею по матері Елеонори Аквітанської була Філіпа Тулузька, відтак Плантагенети мають вагоме право на графство Тулуза. Але щоб заявити це право, напавши на Тулузу, слід убезпечити південні кордони Анжуйських володінь. І цієї мети буде досягнуто, коли Річард і Беренгарія повінчаються, а Наварра стане природним союзником держави Плантагенетів…
Вона не закінчила свою розповідь, бо із жахом відчула, що до горла підступає нудота. Пречиста Діво, коли ж закінчиться та мука!
Насправді, це був лише початок. Знову й знов юісьє злітав і падав у безодню, буря кидала ним, як скалкою, настил під ногами ходив ходором. Але найгіршим за все була непевність. Що діється на палубі? Наскільки все це є небезпечним?
Урешті-решт, Іванна наважилася залишити покій і розпитати в шкіпера, однак біля виходу її перестрів шотландець Осберт.
– І не думайте виходити, мадам! – закричав він, вельми нечемно обхопивши королеву за талію. І саме вчасно – інакше гігантська хвиля, що вже нависла була над бортом, змила б сестру короля в море. Наступної миті стихія лавиною пронеслась по палубі, змітаючи все у себе на шляху.
Іванна, відчайдушно скрикнувши, вчепилася в лицаря, обоє втратили рівновагу й покотилися вниз сходнями на нижню палубу. Згори на них обрушилися потоки солоної води, але Осберт міцно стиснув королеву. У цей час налетів новий шквал, і потужний град затарабанив по мокрих дошках палуби і дахах надбудов.
Іванна спробувала звестися.
– Повертайтеся негайно, ваша величносте! – закричав шотландський лицар, громовим голосом перекриваючи ревище бурі. І він, й Іванна змокли вщент. – Повертайтеся! Корабель надійний, він і не таке витримає, а ви через власну легковажність мало не вирушили риб годувати!
Королева змушена була скоритися. Вона повернулася в пів’ют, що нагадував поле бою. Серед розкиданого знаряддя для шиття й розкроєної тканини, голосно стогнучи, ницьма лежали служниці, швачки й Річардова наречена. Для морської стихії не має значення, знатний ти пан чи прислуга. Гребені хвиль часом злітали так високо, що клоччя піни сягали вікон їхнього покою.
Ніхто не помітив, як настав день. Однак навколо досі панував морок, а корабель, що перетворився на іграшку для хвиль, летів у невідомому напрямку, здригаючись до кілевого бруса.
На мить в Іванни затьмарилася свідомість – це було чи то запаморочення, чи короткий сон через страшенну втому. Але корабель знову перехнябився, її тіло покотилося по палубному настилу, і вона прийшла до тями.
Просто перед нею, вчепившись у різьблений стовпчик ложа, навколішках стояла Беренгарія. Іванна вразилася: навіть серед цього клекотливого пекла принцеса Наваррська примудрялася молитися. Очі її було спрямовано у височінь, губи беззвучно ворушилися.
Нарешті вони зустрілися поглядами, і Беренгарія допомогла Іванні міцно стати на ноги.
– Це я в усьому винна! – скорботно промовила принцеса. – Я так боялася першої шлюбної ночі, що молила небо відтермінувати наше з Річардом весілля… А тепер ми всі неодмінно загинемо, і мій коханий не зможе виконати своєї обітниці! Я відчуваю, що горітиму за це у геєні вогненній!..
– Замовкніть, Беренгаріє! – обурено вигукнула королева Іванна. – Невже небу більше нема чого робити, крім як дослухатися до молитов у смерть переляканої незайманки?
– Не блюзніть, Півоніє! – відсахнулась принцеса, випустивши руку Іванни.
Та хилитнулася й із силою вдарилася головою об стійку ложа.
Біль був такий різкий, що Іванна, яка вважала себе сильною та мужньою, несподівано розплакалася, мов дитина. Беренгарія кинулася до неї, щоб утішити, і королева раптом, заходячись, уткнулася в її коліна й почала бурмотіти, що не хоче вмирати, і як же це страшно – раптом померти…
Натомість принцеса взялася її переконувати, що смерть – це лише перехід до іншого життя, справжнього, задля якого й приходить у сповнений гріха світ людина, – щоб зневажити всі спокуси, а потім піти туди, де все інакше, і де на неї чекають ті, кого вона любила в цьому світі. Але не завчені слова – бо ніхто не знає,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лазарит», після закриття браузера.